Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Розділ 5. Коли почали зникати люди

Седрик сидів на стільці навпроти дзеркала, що висіло біля вхідних дверей. Я стояла біля нього з ножицями, підстригаючи йому волосся. Він завжди віддавав перевагу короткому волоссю. Навіть коли волосся ледве торкалося середини шиї, він вже казав, що йому незручно, постійно нагадуючи, щоб я стригла його якнайкоротше. Востаннє я бачила його з довгим волоссям ще до того, як ми оселились тут, тоді воно було майже до пояса. 

——— Мені здається, чи воно почало швидше відростати? — бурчала я собі під ніс, зосереджуючись на черговому пасмі.

Седрик підняв очі і глянув на моє відображення в дзеркалі. Його зелені очі блищали цікавістю.

——— В усіх ельфів швидко росте волосся, — пояснив він спокійним голосом. — Саме тому ельфи зазвичай і ходять з довгим волоссям. Значно легше його відростити, ніж боротися з ним.

Його слова змусили мене замислитися. Я відрізала чергове пасмо, уважно дивлячись, щоб не зіпсувати форму.

——— В цьому є логіка, — сказала я. — Не сумуєш за своєю батьківщиною? Не хочеш знову стати частиною ельфійського суспільства?

Його відповідь була несподіваною.

——— А ти б хотіла повернутись до вампірського роду? — запитав він, повертаючи мені питання.

Я зупинилася на мить, обмірковуючи його слова. Ножиці в моїй руці на мить завмерли.

——— Це — інше! — відказала я, намагаючись приховати своє здивування і легке занепокоєння.

Він скептично підняв брову.

——— Та невже?

Його саркастичний тон змусив мене трохи роздратуватися. Глянувши на його обличчя в дзеркалі, я не змогла стриматись і легенько вколола ножицями кінчик його вуха. Зробила це наче ненароком, але він все одно трохи підстрибнув і ображено глянув на моє відображення в дзеркалі.

——— Який же ти бовдур! — сказала я в своє виправдання. — Хоча, якщо подумати, Міхаель завжди казав щось подібне про Леона. Тож, гадаю, це частина вашого менталітету чи щось на кшталт того.

Він відразу ж відкинувся на спинку стільця, виглядаючи явно задоволеним собою. Знову повернувся обличчям до дзеркала.

——— О, порівнюєш мене з легендарним Леоном з Ельфінглейду? — сів раптом рівно. — Це вже другий комплімент від тебе за тиждень! Невже вирішила змінити свій гнів на милість?

Почувши це, я не змогла стриматися і ще раз вколола його ножицями. Цього разу вже трохи сильніше. Він засміявся.

——— І ти ще називаєш мене постійно бовдуром? А сама чим краще? 

На той час я вже закінчила підстригати його. Тож він встав і підійшов ближче до дзеркала, уважно роздивляючись своє відображення.

——— Все ж таки ми з тобою схожі. Не дивно, що більшість повірила, що ми родичі. Однаково пришелепкуваті. Що в тебе, що в мене вже давно поїхав дах. Тому ми і тримаємось один одного. Однакові психологічні травми зазвичай обʼєднують людей, — він говорив це напрочуд спокійно.

Поклавши ножиці на стіл і зібравши зрізане волосся, я мовчки підійшла до дверей своєї кімнати. Мені не дуже хотілося говорити з ним про свої психологічні травми. Хоча б тому, що я вважала, що їх в мене немає. Ну, обернули мене у вампіра проти моєї волі… Чоловік виявився тираном, постійно знущався наді мною… Потім покохала іншого, який зник на цілих пʼять років... Завагітніла від нього і тепер не впевнена, чи потрібна мені взагалі дитина, бо через неї він постійно кудись тікає від мене... 

Але ж в цілому я в порядку! Он і токсикоз вже не турбує! І печія зникла. Я ж в порядку? Звісно, що так! Все чудово! Життя триває... І намагаючись переконати себе в цьому, я глибоко вдихнула і підійшла до дверей своєї кімнати. Опустивши очі, я відчинила їх, коли раптом почула голос Седрика за спиною:

——— Ходімо сьогодні зі мною до міста!

——— Що? — здивовано я глянула на нього.

——— На дванадцяту в мене призначено зустріч в місцевому готелі. Ходімо зі мною! Тобі не завадить зайвий раз прогулятись! Коли ти взагалі виходила з будинку востаннє?

Я знову опустила очі. Це не така вже і погана ідея. Я дійсно давно вже не ходила до міста. Вірніше, жодного разу з тих пір, як зрозуміла, що вагітна. Моє життя відразу ж звузилося до меж нашого будинку.

——— Дай мені півгодини на збори.

——— Чудово, — посміхнувся Седрик, — я поки що прийму душ.

Глянувши ще раз на нього, я зачинилась в своїй кімнаті і почала підбирати щось гарне зі свого одягу. Але відчувала певну невпевненість, переглядаючи свій гардероб. Зрештою, мені нічого не сподобалось, і я зупинилась на комбінезоні, який Седрик подарував мені на початку цього літа. 

На щастя, він також не вдягнув нічого офіційного. Майку і штани, як зазвичай. Його невимушений стиль мене трохи заспокоїв. За півгодини ми вже були в готелі, де мала відбутися зустріч.

Проте ще коли підходили до нього, нас зустріла старенька жінка з синьою хусткою на голові. Вона виглядала дуже доброзичливою.

——— О, пані Елізо, — звернулась вона до мене. — Мій чоловік сказав, що ви виглядали знесиленою і трохи хворою, коли він привів вам нашого барана. Тож я так хвилювалась за вас, так хвилювалась…

Повторивши останні два слова ще кілька разів, вона дістала з кошика якусь пляшку і простягнула її мені.

——— Ось, візьміть настойку! Зроблена за нашим сімейним старовинним рецептом! Звісно, вона не така сильна, як зілля пана Ганца. Але підніме навіть мертвого з могили! 

Так з пляшкою якоїсь невідомої рідини я увійшла до готелю. В холі нас вже чекало кілька чоловіків. Їх обличчя були сповнені тривоги. Помітивши нас, вони відразу підбігли до Седрика і почали щось швидко говорити, перебиваючи один одного, ніби від цього їхні слова стануть важливішими. Тож я тихенько поставила пляшку на стійку і пішла до вбиральні.

Коли повернулася, Седрик вже сидів біля моєї пляшки, тримаючи чашку кави в руках. Він виглядав досить розслабленим. Спокійно пив собі каву, лише час від часу піднімав очі на того, хто говорив.

——— Ми через те поле вже боїмось ходити! Тільки з Айрісвілю там зникло близько тридцяти чоловік! — говорив чоловік, що сидів навпроти Седрика. — А є ж ще Трокс та Харекс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍