Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Георгій

Пройшов тиждень. Довгий тиждень але водночас і приємний. Я сидів і дивився за тим, як груди Макса здіймаються і опускаються у легких вдихах та видихах. Я і досі не розповів йому, що Насті мертва. Збрехав…напевно я скоро про це пожалію. Але поки що Макс знає, що його мама поїхала за кордон до своїх батьків. Начебто їм було погано. Так, у Максима і досі є живі дідусь та бабуся. Тому, ця правда не мала б здатися брехнею. Я повернув свій погляд до вікна. Михайло сказав, що Макс ніколи може і не згадати того моменту на скелі. Не знаю, добре це чи погано. Але попри те,Ю я вирішив сьогодні розказати йому правду про смерть матері. Хоча і наслідки мене лякали.

- Ти дивний. – почув я голос і повернув голову назад до Макса.

- Чому це? – спитав я його.

Попри те, що я тут перебуваю вже 24/7 та Макс не є багатослівним. Хоча…його можна зрозуміти. Напевно.

- А ти хіба нічого не помічаєш? – здивувався він і вкотре нахмурився.

- Не говори загадками. Скажи все як є. – відповів я.

- Нова сварка? Звучить привабливо. – відповів він і я зауважив як його губа ледь здійнялася в посмішці хоча повністю її я так і не побачив.

- Більше жодних сварок. Віриш ти в це, чи ні але…за рік я багато чого зрозумів. – напевно, моя щирість була надто незвичною.

- Я не розумію…Скільки разів я бував в лікарні ти ніколи сюди не приходив. Завжди була тільки мама. А тепер…якось підозріло. І до того ж, не думаю що ти роздвоївся і перебуваєш на своїй улюбленій роботі і тут одночасно.

- Робота може і почекати. Думаю, мій помічник чудово веде все і без мене. – знизив я плечима.

Макс вже хотів щось відповісти, але прихід медсестри це перервав. А до вечора ми більше так і не говорили. А по моєму міфу саме сьогодні мала повернутися Настя…

***

- Я чекаю. – сказав Макс щойно я сів на диван в палаті.

Я розумів про що він…йому далеко не три рочки, коли можна дитині сказати щось більше схоже на правду і вона не ставитиме більше питань по цій темі.

- Макс… - я вирішив що більше слушно буде якщо я піднімуся.

Що я і зробив та став навпроти ліжка. Погляд…його погляд дивився на мене надто уважно.

- Настя більше не приїде. – сказав я на одному видиху і подивився на нього.

- Ви розлучилися? Навіщо було так довго вішати мені лапшу на вуха і грати чудового батька? – я чув. Чув що він починає обурюватися.

- Ми розлучилися. Але не в сенсі, про котрий ти думаєш.  Вона…Настя померла. Рік назад.

Здається, все відбулося надто швидко. Спочатку я дивився як обличчя Макса набуває надто блідого вигляду. Котрий був тиждень назад. Потім його очі почали червоніти.

- Я…я ненавиджу тебе. - сказав він перед тим як сльоза скотилася з його обличчя.

І До чого дурість, що чоловіки ніколи не плачуть? Можливо вони просто ніколи не подають виду але…це далеко не те, що можна описати зараз. Я підійшов ближче до Макса прагнучи хоча б зараз чимось зарадити, якщо це не вийшло місяць назад. Але схоже він не хотів цього. Виставивши руки вперед він прошепотів.

- Не підходи. Ніколи не підходи до мене. Ти мені збрехав…Хоча, чому я дивуюся…?

Але все ж я не послухав його наступних слів бо…я навіть не слухав що він казав перед цим. А зараз…голова Макса просто лежала на моїх грудях. Але він більше нічого не говорив. Не було й чого казати. Напевно, все і без слів було зрозуміло.

Через три тижні

Каміла

Місяць. Рівно стільки пройшло з моменту як я востаннє бачила Макса у лікарні.  Я не хотіла…боялася, що все почнеться з початку. Хай. Хай він мене ненавидить як свою зведену сестру і головну проблему. Але тільки щоб все не поверталося назад. Боюся…я боюся що історія повториться і ми знову потягнемося один до одного. Боюся вкотре зробити боляче. І більше мені страшно поранити його а не себе.

Як і планувалося я навчаюся онлайн. Вересень тільки почався, а мені здається що пройшло пів року. Я відвикла від цієї кількості інформації котру потрібно запам’ятовувати адже в майбутньому від моїх знань залежатиме життя людини. І зараз…здається я вибрала не ту професію. Жити з розумінням що одного дня, твоя помилка може закінчитися смертю це жахливо.

Попри це, я зрозуміла що навчання дистанційно з кожним новим уроком стає складнішим. Тому через тиждень я повертаюся до квартири, де жила перед цим з Максом і іду до універу. Як би я не хотіла бачити жалісливі погляди одногрупників, та сподіваюся що вони вже забули про всю ситуацію.

Я спустилася на низ де мама вже приготувавши їжу переминалася з ноги на ногу. Віктор, Стас і Влад говорили про щось з Катею а Денис нервово сидів на дивані.

- О, Каміла. Як навчання?- поцікавився Стас.

- Важко. Напевно, я повернуся до очного. – відповіла я.

- Ну, якщо щось мій номер в тебе є. Можеш дзвонити коли життя здасться надто скучним. – сказав він підморгнувши мені.

Я нервово посміхнулася. Не думаю, що іще з кимось піду шукати пригоди крім Макса. Тим більше з його друзями. Цікаво, яка була його реакція коли йому розповіли, що я його зведена сестра. Сподіваюся, така ж як і рік назад. Злість.

Почувши як машина заїжджає на подвір’я будинку я нервово вдихнула і провела своїми руками по джинсах у районі стегон осушивши руки котрі надто сильно змокріли.

А зараз я і дізнаюся, що відчуває Макс. Бо зараз я і побачу його а він мене. Для нього це вдруге а для мене…вперше. Бо все починається з початку. І цього разу історія буде інша. Принаймні я буду робити все для цього.