Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

й мости зі своїх великих словників, розповідав їй історії про дивні картинки зі своїх латинських книжок, купував листівки та пригощав печивом щоразу, коли зустрічав її на вулиці. Нині ця тьмяна кімната з бюстами, що дивляться вниз з високих книжкових шаф, із зручними стільцями, глобусами і, найголовніше, з безоднею книжок, котрі давали змогу Джо мандрувати, куди завгодно, була для неї місцем справжнього блаженства.

У ті години, коли тітонька Марч дрімала або була зайнята гостями, Джо поспішала сюди, згорталася калачиком у кріслі, і поринала у вірші, любовну та історичну прозу, оповіді про подорожі, розглядала картинки, як справжнісінький книжковий хробак. Але це щастя зазвичай тривало недовго. Тільки-но Джо дочитувалася до кульмінації в тій чи тій історії, найбільш солодкого вірша або в оповіді про найнебезпечнішу пригоду її улюбленого мандрівника, пронизливий голос одразу кликав її: «Джозе-фіна! Джозе-фіна!». Тож їй доводилося поспіхом залишати свій рай, щоб накручувати пряжу, мити пуделя або годинами читати тітці твори Белшема[8].

Тим часом у Джо були амбіції. Вона мріяла зробити щось дуже чудове. Щоправда, що саме, ще не знала, але в неї був час, щоб розібратися в цьому. Читання надихало її, тож вона була дуже незадоволена, коли її відривали від книжок. Як і тим, що не мала змоги бігати та їздити верхи стільки, скільки їй хотілося. Палкий характер, гострий язик і неспокійний дух часто ставали причиною конфліктів, а життя дівчини було низкою зльотів і падінь – часом комічних, часом жалюгідних. Але наука, котру вона отримувала в тітоньки Марч, була саме тим, що їй було потрібно, а думка про те, що вона заробляє гроші на власне утримання, тішила і робила щасливою, незважаючи на ненависне голосіння – «Джозе-фіна!».

Бет була дуже сором’язлива, щоб йти до школи. Вона спершу ходила туди, але це було випробування: бідна дитина так страждала, що скоро від цієї ідеї відмовилися, і вона стала навчатися вдома з батьком. Навіть коли він пішов на війну, а мати всю свою енергію віддавала Спільноті допомоги солдатам, Бет сумлінно вчилася самостійно, ще й виконувала безліч іншої роботи. Вона була природженою домогосподаркою, всіляко допомагаючи Ханні тримати будинок охайним та затишним, а єдиною нагородою за це воліла б мати любов ближніх. Вона проводила довгі й тихі дні, що, проте, не здавалися їй самотніми чи порожніми, бо її маленький світ був заселений уявними друзями. Щоранку потрібно було одягати шістьох ляльок, бо Бет була ще дитиною й любила своїх вихованців так само, як і сестер. Серед ляльок Бет не було жодної цілої, красивої чи нової, всі іграшки перейшли до неї від сестер, які вже переросли дитячі ігри. Емі сказала, що їй не потрібні ці потвори, тому ті опинилися у повній власності Бет.

Дівчинка дуже дбайливо ставилася до них і навіть створила лікарню для немічних. Жодна шпилька ніколи не вставлялася в їхні життєво важливі органи, до них не промовлялося жодного різкого слова, ніякі удари або зневажливі дії не торкалися їхнього «тіла». Всі були нагодовані й одягнені, всі були рівні. Бет доглядала та пестила своїх підопічних з любов’ю та ніжністю, якою повнилося серце дівчинки.

Одне з цих нещасних створінь колись належало Джо, і, провівши бурхливе життя, опинилося серед дрантя у сумці. Бідолаху-інваліда врятувала Бет і доставила її до притулку. У ляльки не вистачало верхньої частини голови, тому її нова господиня причепила до маленької голівки акуратного капелюшка. Більш того, у ляльки не було ні рук, ні ніг, але Бет приховала й ці недоліки, загорнувши її в ковдру й надавши найкраще ліжко. Якби хтось знав, скільки турботи Бет приділяє нещасній ляльці! Гадаю, це неодмінно зворушило б серця людей, а то й трохи розсмішило їх.

Вона приносила ляльці квіти, читала їй книжки, виносила на вулицю, ховаючи під пальто, щоб та дихала свіжим повітрям, співала колискові й ніколи не лягала спати, не поцілувавши її брудне обличчя з ніжним шепотом: «Сподіваюся, в тебе будуть хороші сни, моя біднесенька».

У Бет були свої проблеми – так само, як і в інших, і, будучи не ангелом, а дуже людяною маленькою дівчинкою, вона часто плакала, як сказала б Джо, бо не могла брати уроки музики й грати на прекрасному піаніно. Вона так сильно любила музику, так прагнула вчитися і так терпляче практикувалася на старому інструменті, що здавалося, хтось має зважити на це. Та ніхто не допомагав, проте ніхто й не бачив, як Бет витирала сльози з жовтих клавіш, які вже були не здатні створити гармонійну мелодію. Бет завжди плакала наодинці. Вона співала, як маленький жайворонок, про свою роботу, ніколи не втомлювалася, допомагаючи Мармі чи дівчатам, і день за днем з надією говорила собі: «Я знаю, що коли-небудь я навчуся своєї музики, якщо я маю до цього хист».

У світі багато таких Бет, сором’язливих і тихих, що сидять по кутках до останнього й живуть для інших так непомітно, що ніхто не бачить їхніх жертвоприношень, поки маленький цвіркун не перестане співати свою одноманітну пісеньку, і солодка, сонячна присутність не зникне, залишаючи за собою тишу й тінь позаду.

Якби хто-небудь запитав Емі, яке було найбільше випробування в її житті, вона б одразу відповіла: «Мій ніс». Коли вона була дитиною, Джо випадково впустила її у відро з вугіллям, і Емі була певна, що це падіння назавжди занапастило її ніс. Він не був ні великим, ні червоним, як славнозвісний ніс з роману Фредрики Бремер[9], він був тільки досить пласким та позбавленим деякого аристократизму. Проте ніхто так не вважав, окрім неї, і вона робила все можливе, щоб приховати свої недоліки, але Емі страшенно хотілося мати грецький профіль, і, щоб утішити себе, вона постійно малювала носи улюбленої форми.

«Маленький Рафаель» – так її називали сестри. В Емі справді був талант художника: ніколи вона не почувалася такою щасливою, як під час малювання квітів, фей або ілюстрування історій у дивний спосіб. Її вчителі скаржилися, що замість того, щоб складати числа та розв’язувати задачі, вона покриває всю свою грифельну дошку тваринами, чисті сторінки атласу, призначені для копіювання карт, використовувалися з тією ж метою, а на сторінках книжок періодично з’являлися карикатури найбезглуздішого змісту. Вона виконувала домашні завдання абияк, але уникала доган через свій хист до малювання.

Емі мала багато друзів, любила спілкуватися й легко заводила нові знайомства. В неї був запальний характер, харизма, яка притягувала до неї людей без будь-яких зусиль з її боку. Оточуючих