Читати книгу - "Ми проти вас"

— відео підпалених прапорів, яке зняв і опублікував в інтернеті дванадцятирічний Лео Андерссон, чи інше відео, яке майже одночасно завантажив хтось із Геда. Бо ніщо не поширюється швидше, ніж хороша історія, а той, хто виріс у Геді, вболіваючи за червону команду й ненавидячи зелену, не стримує зловтіхи, коли муніципалітет, гроші і влада переходять на його бік.

Отож, один уболівальник клубу в Геді зупиняє місцевого політика дорогою додому з роботи і, записуючи на камеру, запитує: «Але ж скажіть: що тепер робити у Бйорнстаді всім тим, хто любить хокей?». Політик — а ним виявилася знервована жінка середнього віку — мабуть, сама не розуміє, що каже. Або, навпаки, все добре розуміє. Тому що вона відповідає: «Але ж вони можуть почати вболівати за Гед?».

Уночі політикиня прокидається від якогось гуркоту. А зранку, вийшовши з будинку, бачить сокиру, що стримить із капота її автомобіля.

Дорогою до автобусної зупинки жінка минає автомобіль, у якому сидять двоє чоловіків у чорних куртках. Їм не потрібно підводити на неї погляд. Вона й так розуміє, що за нею спостерігають.

* * *

Паб «Хутро» стоїть там, де завжди стояв, — посеред Бйорнстада. Цей паб із тих, де краще пахне, якщо всередині дозволено курити. У власниці пабу, Рамони, обличчя чимось нагадує долівчані дошки. Її лице пооране життям, ніби підлога стільцями, що їх весь час совають туди-сюди, а через куріння сигарет їй дали прізвисько «Мама Мальборо» — це придумали молоді хлопці, для яких «Хутро» стало другим домом, а часом і першим. Рамона вже перейшла в пенсійний вік, але той, хто цінує форму свого носа, ніколи не скаже про це вголос. Рамона саме наливає у високу склянку «пізній сніданок», коли до пабу заходить невідома особа. Рамона здивовано піднімає брову.

— Слухаю?

Невідома особа не розуміє її і роззирається у порожньому приміщенні.

— Що, перепрошую?

— Вам чимось допомогти? — запитує Рамона обвинувачувальним тоном.

У невідомої особи скуйовджене волосся, з одягу — спортивна куртка, джинси і теплі шкарпетки, а масивні черевики такі, як то буває в людей, що сприймають плюсову температуру за неприродне явище.

— Це ж бар, чи як?

Рамонині губи вичікувально вигинаються.

— Та наче.

— А хіба це несподіванка, якщо до бару заходить відвідувач?

— Залежить від відвідувача.

Невідома особа начебто визнає, що спостереження правильне.

— У мене є кілька запитань.

— Ви, здається, опинилися не в тому місті.

Позаду невідомої особи відчиняються двері. До пабу заходять двоє молодих хлопців.

У чорних куртках.

* * *

Ана і Майя відчувають, як їм гупає у скронях. Вони не вважали Беньї ворогом, він був одним із небагатьох, хто залишився у Бйорнстаді, коли Кевін разом з іншими гравцями перейшли в «Гед-Хокей». Але дівчатам добре відома принаймні одна річ — відданість у цих краях може змінитися за секунду, і їм ніколи не варто мати певність, що чоловікові не спаде на думку їх скривдити.

Але Беньї зупиняється за кілька метрів від них, молоток повільно погойдується в його руці. Здається, він вичікує. Беньї завжди був підкачаним, але це літо додало його тілу ще щось, якусь ауру жорстокості. Ана не взяла з собою рушниці й тепер шкодує. Вона бачила, як Беньї грає в хокей, і знає, що найкращим і найнебезпечнішим він був завдяки своїй непередбачуваності. В який момент цей хлопець зірветься і завдасть нищівного удару — цього ніхто не міг сказати заздалегідь.

Зараз його торс майже не рухається. Врешті-решт Беньї починає говорити, слова звучать тихо й уривчасто — через те, що його голосові зв’язки тижнями не були в роботі. Він жбурляє молоток, який із глухим гупанням падає під ноги Ані, і каже:

— Це вам знадобиться. У мене дещо є. Для вас.

Лише через якийсь час дівчата розуміють, що Беньї взяв із собою молоток, бо знав, що Ана і Майя наважаться піти за ним лише озброєними. Який неосяжний сум повинна відчувати людина, якщо знає, що в очах інших виглядає таким звіром.

* * *

Чоловіки в чорних куртках зупиняються біля дверей, вони звикли, що їхньої присутності достатньо для того, щоб незнайомці раптом згадали, що в них заплановане прання, або що їм треба здавати кров у поліклініці, до якої їхати п’ятсот-шістсот кілометрів. За наступні місяці невідома особа дізнається, що про завсідників «Хутра» існує багато історій, але в того, хто візьметься їх переповідати, затерпне язик. Ці хлопці не мають ані символіки, ані сайту, а в день гри у Бйорнстаді їх не вдасться відрізнити від інших чоловіків, які прямують до льодової арени. Невідома особа дізнається, що «Група» пильнує, аби ніхто не почав керувати їхнім хокейним клубом без їхнього ж благословення або прокляття, і ніхто навіть гадки не має, скільки чоловіків у «Групі», поки вони не стають комусь ворогами. Але невідома особа, мабуть, або збіса розумна, або геть тупа, бо взагалі цим не переймається.

— Ви з журналістів? — цікавиться Рамона.

Вона не розуміє: невідома особа просто ігнорує цей агресивний тон, чи має якийсь своєрідний діагноз, внаслідок чого не вміє помічати агресію. Тому Рамона продовжує:

— У нас тут нещодавно побувала пара журналістів, мали «запитання». З відповідями вони звідси не виїжджають. Зате часто добре застраховують свої будинки.

Здається, пряма погроза пролітає прямісінько над патлатою головою невідомої особи, яка спокійно крутиться на барному стільці й роздивляється інтер’єр, завішані фотографіями стіни, вимпели й футболки гравців.

— А, до речі, у вас тут подають обід?

Чоловіки біля дверей не знають, чи це прихована образа чи щире запитання. Але Рамона раптом заходиться сміхом. Вона швидко змахує рукою, і чоловіки зникають за дверима.

— Ви таки не з журналістів, — виголошує невідомій особі Рамона, трохи схиливши голову.

І миттю змінює тон на невдоволений:

— Якого дідька тобі треба у Бйорнстаді?

Невідома особа обхоплює руками коліно.

— Гадаю, спершу треба пообідати.

* * *

Міра знову телефонує — без відповіді. Хочете правду? Вона мала чуття, що місцева влада знайде спосіб відвернутися від Петера. Він, звісно, романтик, але Міра — юристка, вона розуміла, що для комуни найпростішим способом поховати скандал стане похорон клубу.

Уся сім’я Андерссонів — Петер, Майя, Лео і Міра — на початку літа ухвалила рішення залишатися в Бйорнстаді. Боротися. Але тепер упевненість Міри похитнулася. Скільки часу можна залишатися там, звідки тебе намагаються виштовхнути, ніби шкідливий вірус? Якщо Петер уже не матиме тут клубу, то що в них узагалі залишається?

Колега сидить по той бік столу й нічого не каже, але Міра, звісно, пам’ятає, що та