Читати книгу - "Амадока"

когось цей непотріб мав значення. Колись усе це було, можливо, чиїмось скарбом — і вже тільки тому мало шанс на порятунок.

Хіба не він, хіба не Богдан тієї ночі, коли вони сиділи удвох серед картонних коробок із технікою, у неозорому безладі, аж захлинався, говорячи про уламки і черепки, культурні шари і горизонти, глибину залягання, зуби і хребці, монети, ґудзики, шматки обвугленого закам’янілого дерева, мікроскопічні клаптики зітлілої тканини, про надзвичайну цінність непотребу. Про те, що будь-яка річ може розповідати. Що, поєднана з іншими речами і їхнім заляганням у надрах землі, вона може розповісти історію створення світу, історію війни, історію людини.

Тепер Романі залишалось лише піти на Притисько-Микільську і запитати ще раз. Вона не хотіла його бачити, в неї кінцівки хололи від однієї думки, її вернуло від цієї неприємної необхідности. Але історія створення світу важливіша за мої почуття, вирішила Романа і попросила директорку Архіву дати їй трохи часу, щоб остаточно закрити питання смердючих валіз.

Професор

Було всього лише кілька хвилин по сьомій, але навколишня чорнота здавалась цілком нічною. Рома дісталася до Контрактової, і там, у глухому закутку позаду вхідних дверей до крамниці, їй довелось на кілька хвилин завмерти, оскільки від передчуттів їй стало млосно й недобре. Взад-уперед сновигали люди, зустрічались одні з одними, радісно щось вигукували, втомлено позіхали, ковзали байдужими поглядами, буркотіли й вибухали роздратуванням. Пахло гарячим шоколадом з кондитерської за рогом і прілим одягом бездомного чоловіка з брудними пальцями рук і ніг, який докурював чиюсь сигарету, сидячи на бетонному парапеті.

Рома незбагненно довго повзла від виходу з метро до церкви Миколая Притиска. У напрямку Флорівського сунули зсутулені жінки, щільно замотані чорними хустками так, що назовні стриміли тільки їхні сповнені осуду рильця. Романа знала, що їм про неї нічого не може бути відомо — звідки ж у такому разі походили ці гострі погляди, це перешіптування, це озирання їй услід? Якоїсь миті бічним поглядом вона помітила, як одна з жінок нахилилась і підняла з землі камінь, а тоді швидким кроком рушила в напрямку Романи. Рома кинулася вперед і влетіла в розчахнуті двері під’їзду.

Вона бігла догори сходами, надто пізно зметикувавши, що консьєрж щось кричить їй услід, але не могла себе зупинити, не могла йому відповісти, не могла заспокоїтись. У помешкання вона майже вдерлась: задихана, розпашіла, з тремтячими руками, розширеними зіницями. Вже аж заклякнувши на початку знайомого коридору, зрозуміла, що й ці двері чомусь відчинено. Просто перед нею стояв розгублений чоловік, якого Романа бачила вперше.

Вони мовчки дивились одне на одного крізь скельця своїх окулярів. У Романи окуляри були великими й помітними, блакитна пластикова оправа ховала за собою мало не пів лиця. Окуляри господаря — майже невидимі, вузькі й видовжені, сріблясті дужки поблискували на скронях, нишкнучи серед сивих пасем. Цікаво, подумала Романа, чи він також вірить, що окуляри допомагають йому бачити приховане. Наступної миті вона зауважила, що чоловік чимось невловно схожий на Богдана, хоч не такий високий і широкоплечий, а його сиве волосся скуйовджене зовсім в інший спосіб — так, як куйовдиться сиве волосся у літніх чоловіків у хвилини розгублености. Він стояв босий, одягнутий в смугасті піжамні штани й сорочку з краваткою, з манжетів стирчали міцні засмаглі зап’ястя, вкриті ледь кучерявим темним волоссям. Отже, це Богданів батько, зрозуміла Романа.

Богданів батько також помітно заспокоївся. Здивування на його обличчі плавно перетворилося на здогад, розуміння й полегшення. Хоча від цього він не став веселішим: його пригнічував якийсь нездоланний смуток. Романа одразу прочитала це з тіней під очима чоловіка, з понурих кутиків тонких уст, із запалих щік. Не було сумніву: це чоловік, який звик до старанного щоденного гоління — однак сьогодні він чомусь пропустив свій ритуал, і тепер цупку шкіру його щік вкривала помітна сива щетина.

Він силувано усміхнувся і простягнув руку:

Я не чекав на вас сьогодні, — зізнався він, коротку мить міцно стискаючи Ромину долоню. — Але це навіть добре, що ви прийшли, бо я сам би не впорався.

І цей сам би не впорався, подумки зітхнула Романа, не розуміючи, до чого він хилить.

Ви зможете взятись за роботу негайно? У нас тут сталося дещо непередбачуване, — і він, делікатно беручи Рому за зап’ястя якимось абсолютно музичним, дириґентським, хоча ні, ні — хірургічним рухом, повів її слідом за собою, повз зображення роздертих облич, які крізь спазми болю, крізь сором своєї потворности не зводили з Романи і пильних, й отупілих від сорому та огиди до себе самих очей. Господар цього не помічав — він демонстрував Романі, що діялось у кімнатах його помешкання.

Таке собі стихійне лихо, — гірко всміхнувся чоловік і, поправивши окуляри жестом, який нагадав Романі її власний, схилив голову на груди, наче зажурений голуб, що перечікує зливу під стічною трубою.

Романа зовсім не здивувалась, побачивши перед собою приміщення: розчахнуті шафи, вивернуті шухляди, купи одягу, коробки з міксерами, блендерами, кавоварками, прасками, епіляторами, фенами і шашличницями. Перевернуті горщики з газонною травою, роздерті пакети з декоративною тирсою. У щілинах між дошками підлоги вилискували кольорові намистинки.

Це склад якогось магазину? — запитала вона, щоб тільки про щось запитати. Її дихання досі ще не втихомирилося.

Літній чоловік поглянув на неї здивовано:

Та ні, це все наші речі. Просто їх поперевертали, — в його погляді прослизнула тінь благання: — То як, ви зможете сьогодні? Я знаю, ми так не домовлялися.

Поприбирати? — запитала Романа.

Ну, так, — розвів руками чоловік. Його голос на мить зрадив роздратування, яке він негайно приховав, вправно пом’якшивши інтонацію. — Ви ж прибиральниця?

Романа кивнула. Господар надто палко схопив її за руку і на мить притиснув до грудей, а тоді знічено відпустив, розгубившись через власний порив.

О, я вам так дякую! Що б я робив без вас… Якийсь містичний збіг: ви ж мали прийти щойно за тиждень, я навіть забув, що просив підшукати нову прибиральницю. Як вдало! Як вчасно!

Він радів, не припиняючи сумувати.

Ви поки що відпочиньте, ви так захекалися. Поспішали? — дбайливо поцікавився він. І одразу ж перелякано перебив сам себе: — Ви кудись поспішаєте?

Романа з дивним спокоєм, який раптом спустився на її голову і крізь ніздрі проник у дихальні шляхи та в легені, запевнила:

Та ні, я не поспішаю. Я ж сказала, що приберу.

І негайно, одразу ж, на очах у чоловіка взялась до роботи. Вона досить добре пам’ятала, як усі ці предмети були складені раніше, до якої шухляди слід ховати жіночу білизну, до якої — чоловічу, до якої шафи ставити кухонне приладдя, а до якої — спортивні аксесуари.

Чоловік натомість знову розхвилювався:

Ви не образилися