Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

І перш ніж нависла над ним криваво-червона кабіна потрапила в поле зору, його тіло рвонуло навтьоки. У голові тягучим покриком лунало панічне: «Не встигну!» — але ноги ніби самі випросталися в дикому стрибку кудись назад і вбік. Він змахнув руками, щоб допомогти прибрати з дороги тулуб, що виявився таким неповоротким, і внутрішньо стиснувся в передчутті неминучого зіткнення. В обличчя і груди вдарив щільний потік гарячого повітря з запахом машинного мастила.

Сніжно-білі водійські дверцята розмастилися в жирну смугу, що була наче намальована на боці напівпрозорого червоного привида, — і пожежне авто промчалося повз нього. Заверещали гальма, какофонія звуків сягнула кульмінації, й ураз усе стихло. Провулок знову став такий само безгомінний, як і кілька секунд тому. В Андрюхиному роті теліпалася зламана цигарка.

Пожежний автомобіль спинився метрів за десять, мовчки блимаючи проблисковими маячками. Водійські дверцята відчинилися, й водій вистрибнув на вузький тротуар.

— Правильна ідея, — прогарчав Андрюха собі під ніс і рішучо пішов назустріч. — Це треба обговорити.

Його кроки були не такі впевнені, як хотілося, а водій пожежки виявився здоровезним чолов’ягою — не меншим за Андрюху. Головне зрозуміти, чого він хоче. Щось у водієвій ході підказувало, що не вибачатися. А якщо так, краще вваляти йому першим. Такій шафі завжди краще вваляти першим…

— Чуєш, ваділа! — гукнув йому Андрій, намагаючись розгледіти вираз обличчя, але навколишній світ уже взявся алкогольним блюром. — Ти бачиш, куди їдеш уащє!

Він устиг зауважити, що сказав «уащє», і подумав, що губи геть не слухаються, аж раптом водій пришвидшив крок. Його величезна постать рухалася неприродно швидко, так, наче хлопець намагався побити рекорд зі спортивної ходи, й Андрій зупинився, приготувавшись захищатися. Аж ось нарешті зміг роздивитися лице.

Ви, мабуть, і самі знаєте, як за екстремальних обставин хміль може раптово вивітритися. Щойно в голові плескотіло погідливе сонячне море, аж раптом ви знову як скло, мозок мислить чітко, так, наче це не ви тільки-но не могли вимовити й слова. Зазвичай таке буває, коли стається щось справді серйозне. Серйозне і дуже погане водночас. Тієї миті, коли Андрій роздивлявся водія пожежного авто, з ним сталося саме це. Бо складно уявити собі щось серйозніше і водночас жахливе, ніж побачити за кілька кроків од себе таке.

Людина не мала обличчя. Усі потрібні заглибини й опуклості начебто присутнє, але риси обличчя намальовані доволі грубо. Смішно, по-дитячому намальований ніс на непевному підвищенні в центрі, недоладно окреслені брови, якісь лялькові рум’яна й ідіотська крива посмішка на місці, де на рот не було і натяку. Та найголовніше — очі. Величезні, незграбно виведені мазками фарби, яка висохла і вкрилася павутинням дрібних тріщин. Білки цих очей наквацяні яскраво-синім, а манюні цятки чоловічків палали божевільним білим.

Заклякнувши на якусь частку секунди, Андрюха, несподівано для себе самого розвернувся й кинувся навтьоки. Згодом, згадуючи цей епізод, він жодного разу не пошкодував, що не залишився перевірити, що ж буде, коли людина з намальованим лицем до нього підійде.

— Валерко! — він влетів у затхле приміщення «Міражу», але столик, де мав сидіти Валера, був порожній.

Андрій умить перетнув невелику залу і розчахнув двері вбиральні.

— Ти тут?

Андрій безцеремонно відчинив обидві кабінки. Нікого. Встиг подумати, що Валерка вийшов, поки він ішов назустріч водієві пожежки, аж ось ляснули вхідні двері. Застукали швидкі чеканні кроки. Андрій діяв інстинктивно, і цей інстинкт негайно загнав його в кабінку і примусив заклацнути засувку. Відразу ж ляснули двері, і хтось зупинився просто навпроти кабінки. На мить зробилося тихо. Та раптом ззовні вдарили у двері. Не смикнули, не спробували відчинити, а саме вдарили — сильно, аж засувка жалісно хруснула. Андрюха несамохіть підскочив. Дверцята посмикали. Тепер уже не сильно, навіть обережно — ніби перевіряли, чи тримає ще замок. Засувка і справді висіла на шмарклях, наїжачившись видертими саморізами. Ще одного удару вона не витримає. Відчинити самому? Чи чекати, а щойно він виб’є двері, зацідити кулаком у намальовану мармизу… Але з того боку було тихо. Ні дихання, ні шурхоту. На що він чекає? Щоб Андрій відчинив перший? Чому не доламає двері, раз уже почав? Андрій дивився вниз, сподіваючись побачити черевики того, хто стоїть по той бік, але роздивився лише темне відображення в кахлях. Потім, розсердившись сам на себе, зціпив зуби і, відкинувши засувку, рвучко розчинив двері, готовий битися хоч і з самим чортом.

Нікогісінько. Темним відображенням у кахлях виявилася тінь від прочинених дверей сусідньої кабінки. Порожньо. Він вийшов у залу. Теж ні душі. Навіть бармена за шинквасом нема. Тільки його бурбон досі стоїть на столику. Оглядаючись, Андрій підійшов і взяв напій. Здавалося, голова зараз відкриється, мов у того намальованого клоуна, і мозок розлетиться по кімнаті хмарою мух. Він вихилив склянку і гучно стукнув нею по стільниці.

— Щось відбувається, Андрюхо… — пробурмотів він сам до себе. — Щось дуже дивне.

Розділ 8

Пташка проти звіра

Смерть зволікала. Хоч Христина й думала, що вже померла… Вона навіть сказала собі оте-таки уявне «все» і віддалася в’язкому, як болісний сон, відчуттю сповзання в темряву, але тепер сповзання припинилося. Серце лунко калатало, заглушаючи решту звуків. Через втрату крові думки плуталися, мов у п’яної. Та все ж мозок вийшов із панічного ступору і міг метикувати. Вона жива. Лежить на підлозі. На вкритій поліетиленом кривій, твердій підлозі…

Темна пелена, що застилала очі чорним роєм надокучливих жирних мух, зникла. Навіть болю — й того не було. Не було, щоправда, і на початку, коли він оперіщив її гостро наточеним лезом. Головне, що сам ніж вона відчувала… Відчувала, як він ріже. А болю не було. Так буває, коли рана справді серйозна. А ця — більш ніж: гівнюк перерізав їй горло.

«Не дорізав», — подумала Христина і з якоюсь похмурою насолодою подумки повторила слово «гівнюк».

Вона вперлася долонями в підлогу і підтягла під себе коліно. Пластикова плівка була слизька від крові. Захотілося обережно помацати рану, але боялася, що знову стане зле. І тоді вона може не встигнути. А звалювати потрібно негайно, поки покидьок обмащується лайном чи навіщо він там у біса вийшов… Може, перевдягається тіткою, пошитою зі шкіри інших тіток… Таких самих дуреп, як і вона… Як у тому фільмі… Як він називався… Чомусь здавалося, що там було слово «хлів»… М’яко кажучи, це абсолютно не мало значення, але думки вже закружляли в безглуздому танці, захоплюючи її кудись далеко, де вона не стояла в калюжі власної крові…

Рішуче струснувши головою (насправді ж, лише