Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

мляво ворухнувши), Христина підвелася. Підвестися, хоч як це дивно, вдалося з першого разу. А ось встояти було важче — підбор на її правому чоботі був відламаний, і вона зрозуміла це лише тоді, як спробувала опертися на праву п’яту. Дівчина заточилася і не впала лише тому, що наткнулася на стіну. В очах потемніло. Спалахнув дикий, ірраціональний страх, що голова зараз відламається просто по тонкому розрізу, і вона, перелякано захрипівши, затиснула рану долонею. Роззирнулася. Це була дуже дивна місцина, але думати про це не мала ні сили, ні часу. Вона побачила прохід у поліетиленовій ширмі — і цього було достатньо. Машинальним і геть непотрібним рухом Христина обсмикнула задерту на пояс спідницю й непевно, накульгуючи на праву, попрямувала туди.

Звір виринув із жерла великої труби, затиснувши під пахвою дитину, що відчайдушно тріпотала. Думав, вона злякається ножа, але ця дурепа не розуміє, що означає ніж, якого хтось підносить до твого обличчя. Та відпустити її він теж не міг. «Вона впізнала мене, — повторював собі Звір, наче виправдовуючись. — Упізнала і бачила кров…» Він зробить це. Не просто там, звісно ж. Не там, де хтось може почути крики і де в бетонну підлогу можуть намертво впектися сліди крові. Звір усе вчинить там, де й завжди. Усе одно там слід поприбирати. Поприбирати за собою.

Він смикнув прикручений до стіни рубильник, і вентилятор втомлено забурчав, зменшуючи оберти. Дівчинка скористалася тим, що Звір послабив хватку, і блискавично укусила його за долоню. Він лайнувся, відсмикнув руку, і дівчинка пронизливо закричала. Та Звір уже спускався коридором, що збігав униз, і навіть не намагався їй перешкодити. Тепер нехай кричить.

Особливість каменярень у тому, що вони просто чудово глушать звук. Варто відійти від труби, і назовні не проточиться нічого, хоч як верещи. А верещали вони сильно. Він завжди давав їм таку можливість.

Поліетиленова вигородка була просто перед ним. Подумав про те, що на нього чекає, і по спині пробігли мурашки. Він ніколи не чинив таке з дитиною, і це трохи лякало. Але й двічі за один день — теж таке не робив, і ця думка оповивала голову запаморочливим коконом засмаку. Звір відсунув шмат закривавленої плівки… І сторопіло вирячився на калюжу темної крові на підлозі.

Мертва дівка зникла.

Якусь хвильку він намагався второпати, як таке можливе. У голові промайнула рятівна думка, що непомітно вона могла піти лише в одному напрямку — углиб катакомб. А це однаково, що сама себе поховала. Просто позбавила його клопотів, ото й усе.

Він кілька разів подумки сказав «ото й усе», вмовляючи себе. Устиг подумати, що добре було б пошукати бодай недалечко — а що, як у неї вистачило розуму сховатися поблизу, а не заглиблюватися в лабіринт… Аж ось голова вибухнула феєрверком болю. Зуби несамохіть клацнули, закривавлена підлога кинулася йому назустріч, і він насилу встиг виставити руки.

Христина вклала в удар усю силу. Від тієї миті, як почула дитячий крик, у неї в голові не лишилося місця ані страху, ані думкам про моторошну рану на шиї. Якби мала в руках щось поважніше — бодай лопату, — вона б убила його на місці. Як тлусту знахабнілу муху. Але її зброєю став грубий, схожий на коротку колоду, рулон поліетилену. Він ковзав у перемараних кров’ю руках і був одночасно занадто тяжкий і занадто м’який. І все-таки дещо вдалося: удар у потилицю примусив Звіра випустити дівчинку. Він звалився обличчям униз, і Христина, видавши з пораненої горлянки низький хрипкий крик, кинулася на нього, замахуючись рулоном іще й іще.

— Тікай! — гукнула вона переляканій Наді. — Тікай!!!

Надя стояла, дивлячись відсутнім поглядом у порожнечу, силкуючись повернутися в реальність, що виштовхала її на поверхню. Їй було страшно. Дуже страшно. Але ж тікати треба кудись, а у світі, що втратив об’єм, не було ніяких «кудись» чи «звідкись».

— Тікай!!! — вигукнула Христина і втретє вгатила Звіра по потилиці рулоном. Але цього разу той устиг підставити руки. Ще за мить він повернувся на бік і скинув із себе дівчину.

— Тікай! — знову крикнула вона, і Звір ударив її ліктем у лице.

Дівчинка досі безцільно блукала очима то по задрапованих плівкою стінах, то по стелі, то — залитою кров’ю підлогою, наче не мала об що зачепитися поглядом.

— Не бійся… — нудотно-солодко прошипів Звір, підводячись. — Іди до мене… Не бійся…

Тоді вона підняла долоньки до обличчя й звично плеснула. Плесь! Плесь-плесь! Звук швидко розчинився, поглинутий породою, але очі дівчинки перестали шарпатися. Плесь! Плесь-плесь! Тепер вона дивилася просто на Звіра. На його замурзані кров’ю черевики. І варто було тому ступити в її бік, Надя стрілою зірвалася з місця.

— Стояти! — рявкнув він, кидаючись за нею, але Христина встигла випростати ногу і тріснути його по щиколотці.

Звір зашпортався, спробував утриматися, послизнувся на закривавленій плівці й розтягнувся на підлозі, так сильно вдарившись спиною, аж із легень йому вибило все повітря. Дуже хотілося запопасти бодай секунду, щоб оговтатися, але він розумів, що зараз — не пора. Зайшовшись болісним кашлем, Звір перекинувся на живіт і глянув на Христину сповненими крижаної люті очима. Вона вирячилася на нього, як корова перед забоєм. Так і є, на неї й чекає доля корови, тільки трохи пізніше. Він покінчить із нею перегодя, — зараз важливіше дівчисько.

Надя побігла вниз. Якби той зрозумілий звук не скінчився, вона б напевно знала, де вихід. Взззумм-взззумм-взззумм… Але вентилятор давно замовк. Один незнайомий коридор вів угору, інший — униз. Надя загаялася лише на секунду. Світ спробував був стати пласким, але вона йому не дала. Плесь! Плесь-плесь! Й, обираючи між світлом — там, нагорі, і темрявою внизу, вона обрала темряву каменярень. Темрява не виштовхувала. Темрява — ховала.

Звір устиг побачити, як у світлі останньої в проході лампочки промайнув її рожевий пуховик, і відстібнув від паска ліхтарик. Нічого — він наздожене її. Вона всього лише розумово відстала дівчинка, а там — справжній лабіринт без жоднісінького промінчика світла. Ще кілька кроків — і перелякана дурепа зупиниться, тому що там ні біса не видно. І тоді він її упіймає. Можна буде завершити все просто там… Усе одно ніхто не ходить у каменярні. Якщо так треба, він може начхати на чистоту і вчинити це просто там…

За Звіровою спиною намагалася підвестися Христина. Померти було б легше. Певним чином померти їй навіть хотілося. І вона би померла. Але думка, що він скоїть із дитиною те, що і з нею, змусила б Христину