Читати книгу - "По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс"

Частина 6

Тільки в ті миті, коли ви бачите людей смішними, ви дійсно розумієте, як сильно ви їх любите!

© Агата Крісті

Веста

Годинник пробив дванадцяту ночі. Очі пекли від температури, але я ніяк не могла відірватися від книги, яку дав мені Незнайомець. Я так і не дала йому імʼя, про яке він сказав. Не знаю, перебираючи всіх улюблених персонажів, я не знайшла його в жодному. 

Погляд піднявся до пустуючого місця на полиці, де ще зранку стояла книга, яку у висновку він забрав. 

На тумбочці біля ліжка парувала чергова чашка чаю. А мені б хотілося кави і його.

З гуркотом книга закрилась.

Ммммм… Простогнала я притуляючи до чола прохолодну обкладинку, закрив очі.

Чому я взагалі його пустила? І сказала, що він мені подобається? Божечки, яке ж безглуздя. Вляпалась, так вляпалась.

На ноутбуці вже почалась чергова передача про готування, здається. Кутаючись у простирадло, мені навіть із забитим від хвороби носом, здавалося, що тканила просочилась тим самим запахом фіалки та спецій. 

Уф…

Відволікатися ніяк не вдавалося, його настільки тут нема, що він всюди.

Голосні думки перекрикували будь-які звуки, за якими не одразу було чути тихий стукіт в двері.

Тук-тук-тук, тук-тук, тук-тук, вибивалась незнайома мелодія. Майже година ночі. Мелодія повторювалась. Знову і знову.

Шумоізоляція в будинку була мʼяко кажучи поганою, а наді мною жив сусід, який працював вночі й доволі часто грюкав мені по стелі, або ж танцював, тож я не одразу зрозуміла, що стукіт був від МОЇХ дверей. Серце неприємно стиснулось. До мене ніколи ніхто не приходив. Ніколи вдень, а вночі тим паче. Максимум жіночка, яка раз в місяць брала показники лічильників. В голові прокрутилися всі жахливі сценарії, грабіжники? Маніяки? Хто там може бути? Або ж привиди?

Боже, Весто, просто подивись у вічко.

Не вмикаючи світло в коридорі, щоб нічний гість не подумав, що я не сплю, і в мене був час викликати на допомогу, я примкнула до дверей.

- Що? - прошепотіла я в голос від здивування.

З тієї сторони дверей стояв… Мій Незнайомець? Що він тут робить?

- Весто… Будь-ласка, - промовив він, й застукотів знову.

Рука сама потягнулась до замка. Я зовсім не думала про те, що зараз на мені лише короткі атласні шорти та така ж майка на тоненьких бретелях.  Двері відчинились. Його обличчя засяяло. По тілу пробігли мурахи, чи від холоду, який зайшов в квартиру, чи від його близькості, коли він ступив вперед і обхопив мене руками за талію. Спантеличена, я не знала, що робити, і куди дівати свої руки. А він притискав все сильніше, наче намагався закинути мене всередину, десь в район серця. Зігнувшись, незнайомець, занурився головою мені під волосся, торкаючись губами шиї.

Боже…

Ми одночасно зітхнули. Так він мені здавався ще більшим. Під светром я відчувала напружені мʼязи, руки могли в мить мене зламати, хоча він це зробив ще декілька днів тому, зовсім мене не торкаючись.

- Що ти тут робиш? - нарешті видавила я з себе.

- Тону… - обпалив він гарячим диханням мені шкіру, і здається його хватка трішки послабла. Я не зрозуміла сенс цього слова, й була занадто спантеличена, щоб питати.

Врешті, через якийсь час, він відсторонився, подивився на мене. Подушечки пальців сковзнули з талії, акуратно, не піднімаючи й без того малого клаптику одягу, по рукам, вгору, по шиї до обличчя, прибираючи пасмо волосся за вухо. Такий невинний жест розлився теплом по тілу. Мурахи затупотіли шкірою намагаючись затримати його дотик. Вони почали тиху війну між нашими тілами, й незнайомець це бачив.

- Вибач, - видихнув він.

Нарешті ледь відірвавшись від мене, він зачинив вхідні двері, нічого не питаючи і не пояснюючи, залишився в моїй квартирі. 

- Можна мені води? - запитав він. Через забитий ніс, я не одразу вловила ледь чутний запах алкоголю.

- Ти пив? - запитала я.

- Занадто багато, як для голодного шлунку, - хмикнув він.

- Тоді не варто пити воду, тобі може стати гірше.

Незнайомець лише кивнув, погоджуючись. Зняв взуття, та ще раз оглянув квартиру вже новим поглядом:

- Де мені можна пересидіти? - запитав незнайомець, - якщо, звичайно, ти не прогониш мене?!

З глузду зʼїхав? Та я все зараз віддам, щоб ти сам не пішов.

Правда полягала в тому, що єдине місце куди я б могла його влаштувати, це ліжко. Моє ліжко. Боже, там окрім мене ніхто не спав, ніколи, я ніколи нікого не пускала в своє життя, в свою квартиру, в своє ліжко. Навіть в моментах коротких стосунків, чи інтрижок, де завгодно, тільки не в моєму домі, мій дім - моя фортеця. А тепер я стою і переминаюсь з ноги на ногу, тому що хочу… я хочу щоб він був там. З іншого боку в кріслі-каталці все одно було багато місця для мене, але для нього було мало.

- Ванна кімната тут, іди освіжися, а я поки застелю, ем… - я запнулась, вимовити в голос це складніше, ніж просто думати. А зранку я була сміливішою. - Я застелю ліжко.

- Хм, - хитра посмішка промайнула його обличчям, але звісно ж, він не став би казати про свої думки, - добре.

Поки у ванній кімнаті увімкнулась вода, я швидко змінила постільну білизну й окинула поглядом кімнату. Погане самопочуття, сонливість відступили на другий план, змінившись на тривогу. Серце калатало, дихання було рваним і я ніяк не могла вгамуватися.

Ммммм… Так все починається або ж у триллерах, або в казкових любовних романах. І героїнею котрого стала я?

Стало тихо, двері ванної відчинились. Незнайомець пройшов до спальні два кроки й обіперся об одвірок. Здається, тепер алкоголь повністю оволодів ним. Погляд його був затуманений, хоча він і намагався на мені сфокусуватись. Таке враження, що він тримав своє тіло, не піддаючись опʼянінню тільки до того часу, поки не дістався сюди. Я не стримала посмішку, навряд чи так відбувалося б у книжках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍