Читати книгу - "Повернення короля"

до бенкетів. Ну ж бо! Їж і пий! Погомонімо, доки є на те змога. А потім ти поїдеш зі мною.

– А можна? – перепитав Мері, приємно вражений. – Це було б чудово!

Він іще ніколи в житті не був такий вдячний за доброту, виражену словами.

– Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, – гобіт затнувся, – а я хотів би зробити бодай щось, розумієте?

– Не сумніваюся, – відповів король. – Я попросив, аби тобі підшукали хорошого гірського поні. Він понесе тебе так швидко, як жоден кінь, тими дорогами, якими нам доведеться їхати. Бо я вертатиму з Бурґа гірськими стежками, а не рівниною, і прибуду до Едораса через Смурне Капище, де на мене очікує Володарка Еовин. Ти будеш моїм зброєносцем, якщо хочеш. Еомере, чи є в цьому місці військові обладунки, які пасували би моєму зброєносцеві?

– Тут немає великих складів зброї, володарю, – відповів Еомер. – Можливо, поталанить знайти для нього легкий шолом, але не кольчугу чи меч, які пасували би до гобітського зросту.

– Я маю меч, – відказав Мері, підводячись і виймаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо.

Гобіта раптом переповнила любов до цього старого короля, він став на одне коліно, взяв його руку і поцілував.

– Дозволь покласти меч Меріадока зі Ширу тобі на коліна, Королю Теодене! – скрикнув він. – Візьми мене до себе на службу, якщо твоя ласка!

– Я радо візьму тебе на службу, – мовив король і, поклавши довгі старечі долоні на каштанове волосся гобіта, благословив його. – Підведися, Меріадоку, зброєносцю Рогану з двору Медусельду! Візьми свого меча, і нехай тобі таланить!

– Ти будеш мені за батька, – промовив Мері.

– Але недовго… – відповів Теоден.

* * *

Вони сиділи і розмовляли за трапезою, аж раптом Еомер нагадав:

– Наближається година, коли ми постановили собі рушати в дорогу, володарю, – сказав він. – Наказати, нехай сурмлять у роги? Та де ж це Араґорн? Місце його було порожнє, він не сідав із нами до столу.

– Ми підготуємося до від’їзду, – відказав Теоден, – нехай Володареві Араґорну перекажуть, що невдовзі час вирушати.

Король із охоронцями та з Мері спустився від брами Бурґа до того місця, де на зеленій траві згуртувалися Вершники. Багато хто вже сидів у сідлах. Загін тут зібрався чималий, бо король залишав у місті лише нечисленний гарнізон, а всіх, кого можна було взяти зі собою, він повів на збройну муштру в Едорас. Утім, тисяча списів уже поїхала туди вночі, а ще понад п’ять сотень мали нині вирушати разом із королем, – здебільшого то були люди з полів і з рівнин Західної Сторони.

Трохи осторонь строєм сиділи на конях блукачі: мовчазні, озброєні списами, луками та мечами. Вони були одягнені в темно-сірі плащі, а голови та шоломи прикрили каптурами. Коні їхні були сильні, мали гордовиті постави і скуйовджені гриви, проте одному з них бракувало вершника – то був Араґорнів кінь, якого йому привели з Півночі, й звали його Рогерин. Ані на спорядженні, ні на збруї тих коней не видно було бодай крихітного зблиску самоцвітів чи золота, жодної оздоби, а їхні вершники не мали символів чи знаків, окрім срібної фібули у вигляді променистої зорі, що скріплювала плащ на лівому плечі.

Король сів на Снігогрива, а Мері – на свого поні, який стояв поряд. Його звали Гладун. Аж ось із брами вийшов Еомер, а з ним були Араґорн і Гальбард, який ніс чималий держак, щільно загорнутий у чорну тканину, і ще двоє мужів, не старих і не молодих. Ельрондові сини були такі схожі між собою, що мало хто міг їх розрізнити: темноволосі, сіроокі, вродливі, як усі ельфи, вдягнуті в однакові блискучі кольчуги, приховані срібно-сірими плащами. Позаду йшли Леґолас і Ґімлі. Проте Мері стежив очима лише за Араґорном, – у ньому відбулася така разюча зміна, ніби за одну ніч на чоло цього чоловіка лягло багато років. Обличчя його було землистого кольору, понуре і втомлене.

– Дух мій непокоїться, володарю, – сказав Араґорн, зупинившись біля королівського коня. – Я почув дивні слова і бачу вдалині нові небезпеки. Довго думи мої не знали спокою, і, боюся, мета моя мусить змінитися. Скажи мені, Теодене, вирушаючи нині до Смурного Капища, скільки часу мине, доки ти дістанешся туди?

– Зараз уже година пополудню, – відказав Еомер. – До ночі третього дня ми повинні вже бути у Схові. До того минуть дві ночі після повні, а збір, за наказом короля, розпочнеться наступного дня. Швидше ми їхати не можемо, якщо силам Рогану судилося зійтися докупи.

Араґорн якусь мить мовчав.

– Три дні, – врешті пробурмотів він, – і збір сил Рогану щойно розпочнеться. Проте плину часу не сповільниш.

Промовивши, Араґорн поглянув угору і, здавалось, щось вирішив, бо обличчя його було вже не таке стривожене.

– Відтак, із твого дозволу, володарю, я та мої земляки змінимо наші наміри. Ми мусимо їхати власним шляхом і вже не критися. Час таємниць для мене минув. Я поїду на схід найкоротшою дорогою – Стежками Мерців.

– Стежками Мерців! – скрикнув Теоден і здригнувся. – Чому ти згадав про них?

Еомер пильно поглянув на Араґорна, і Мері здалося, що обличчя Вершників, котрі почули слова його друга, зблідли.

– Якщо ті Стежки і справді існують, – сказав Теоден, – то брами до них десь у Смурному Капищі, а через них не пройде жодна жива душа.

– Шкода, Араґорне, мій друже! – додав Еомер. – Я сподівався, що ми разом поїдемо на війну, та якщо ти шукаєш Стежок Мерців, то настав час нашого прощання, і на те, що ми коли-небудь знову зустрінемося під Сонцем, надії мало.

– Так, я обрав саме ту дорогу, – відказав Араґорн. – Але ось що я скажу тобі, Еомере: ми ще зустрінемося під час битви, хай би й усі війська Мордору стали нам на заваді.

– Чини так, як велить доля, володарю Араґорне, – промовив тоді Теоден. – Це, мабуть, і є твій життєвий присуд: топтати стежки, до яких іншим зась. Розлука ця завдає мені горя та відбирає сили, проте зараз я повинен їхати гірськими дорогами, не гаючи жодної миті. Прощай!

– Прощай, володарю! – відказав Араґорн. – Їдь назустріч великій славі! Прощавай і ти, Мері! Залишаю тебе в гарному товаристві – кращому, ніж ми сподівалися, коли гналися за орками до Фанґорну. Леґолас і Ґімлі, гадаю, поїдуть зі мною і далі. Проте ми тебе не забудемо.

– До зустрічі! – відповів Мері.

Нічого іншого не спало йому на гадку. Він почувався дуже малим, його бентежили та пригнічували всі ті похмурі слова. Зараз йому понад усе бракувало невичерпної Піпінової життєрадісності. Вершники готові були рушати,