Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

геть не дивуюся, лікар теж казав мені, що це небезпечно для мого здоров’я і щоб я переселилася з Варшави. Але куди я маю переселятися, та й чи варто, мені й так уже жити недовго, а ви молоді, й справді, чи скінчився уже семестр в університеті?

— Імперський має канікули взимку. Пані Маріє…

— То куди ви їдете?

Я зціпив зуби.

— Відвідати батька.

Вона збентежено закліпала.

— А хіба ви не казали, що ваш батько помер?..

— Та чому ж, нічого подібного. Живий. Іще. Мабуть.

— Ах.

Вона уважно до мене придивлялася, нахиливши кістляву голову в чорному чепці, з чайною ложкою меду, яка зупинилася на півдорозі до затиснутих у задумі губ. Тепер я мав би розвернутися і вийти — втекти, — не зважаючи на її прохання і благання. Тільки ж вона мовчала — дивилася на мене широко розплющеними очима, ніби чекаючи якогось знаку, — зависла в повітрі рука дедалі виразніше тремтіла.

Урешті-решт вона відклала ложечку й гучно цмокнула.

— Але чого ти так боїшся, синку?

Я невпевнено посміхнувся.

— Підійди-но, — кивнула вона підбадьорливо, — ну ж бо, я тебе не з’їм.

Вона вхопила мене за руку.

— Покажи.

Ворожка встигла тільки випростати мені пальці й похитати головою над обгризеними до крови нігтями; та перш ніж вона повернула мені руку долонею вгору, я вирвався.

— Я тебе так не відпущу, — буркнула вона, підводячись. — Хочеш, щоб я зажурилася до смерти? Фредерик теж мені нічого не каже, ви ніколи мені нічого не говорите. Якби Вінцентій, упокій, Господи, його душу, послухав мене й не пішов тоді на Праґу…

— У мене немає часу на ці пасьянси!

— Тс-с-с, дитинко, зараз ми все хутенько з’ясуємо, — з’ясуємо, пояснимо, просвітлимо, — зараз ми побачимо, lux in tenebris, вже, вже.

Жваво наспівуючи, пані Марія вийняла з креденса баночку з чорним огарком, прибрала зі столу тацю із філіжанками й блюдцями, кошичок із засушеними квітами, в’язання і пряжу та сувертень рублів, поправила мереживну скатертину й переставила лампу на присадкуватий комодик, який ховав за орнаментованими дверцятами зіпсовану оркестрину. Вийнявши огарок, вона умістила його посеред столу на перевернутій накривці від слоїка. Потому взяла мене за руку, за рукав кожуха, й енерґійно потягнула до вікна.

— Тут, — сповістила ворожка, поставивши мене за який метр від стіни, вкритої вицвілими шпалерами із узором з очерету й журавлів. — І прошу не рухатися, ну, дуже прошу. — Я пробурмотів щось на знак згоди й залишився стояти, засунувши руки в кишені розстебнутого кожуха, з ногою, відставленою на крок у бік дверей. Пані Марія повернулася до столу. Послинивши пучки пальців, вона скрутила між ними чорний ґніт тьмічки, скрутила, випросталася й аж замуркотіла від задоволення. Ворожка чудово забавлялася, не сумніваюся, що саме задля таких моментів вона й жила. Жінка приклала запаленого сірника до ґноту. Я бачив пані Марію збоку, схилену над столом із червоного дерева, як вона обережно тягнеться до тьмічки згори, полум’я сливе торкалося її пальців. Пролунав сухий тріск, наче перелом невеликої кістки або удар ременем об дерево, й вогонь перескочив на тьмічку, за мить секунди міняючи барви навспак. Кімнату виповнила яскрава пітьма. Тремтяче тьмітло розлилося на світ, ковтаючи в щільну тінь круглий стіл, схилену над ним Марію Вельц, ампірні крісла, оркестрину, образ Марії з Немовлям у золотому окладі, старий креденс, знімки покійного інженера, сервіз берлінської порцеляни, дюжину глиняних глечиків на низькій жардиньєрці, грамофон із тріснутою трубою, жалюзі, штори й папороть біля вікна. Тьмітло, мабуть, витекло далі, за вікно, — над вулицею Холодною мусило зробитися темніше, і якби хтось із перехожих підняв голову, то побачив би на третьому поверсі прибуткової кам’яниці поміж жовто освітленими прямокутниками вікон одне чорне, мов смола. Натомість тут, усередині, межі мороку визначали предмети, які опинилися на шляху в тьмітла, — світінь, яку воно кидало, лягала геометричними плямами світлости: під столом, у кутку за шафою, позаду пані Вельц. Коли вона поворушилася, то поворушилася і її ясна світінь. Однак тьмітло не було звичайним реверсом світла; воно не оминало перешкод по прямій, та й самі межі мороку й світіні не залишалися незмінними. Шафа не рухалася, тьмічка не міняла позиції, а все ж прямокутник відблиску на шпалері за бічною стінкою меблі то стискався, то роздимався, лінія світла й пітьми еліптично вигиналася назовні й усередину, від верхнього кута світіні щомиті виростало лійкувате продовження блиску, розширюючись аж до стелі, щоб одразу ж згорнутися в собі й устромитися кривим іклом пітьми в глиб світіні… Гарячкове лопотіння світла й тьмітла не сповільнювалося ні на секунду.

— Стій. — Я став, а пані Марія, квапливо бурмочучи літанії до Богородиці, обійшла довкола столу й сховалася у блиску в кутку за шафою. Звідти вона докладно бачила світінь, яка танцювала на шпалері позаду мене. Інстинктивно я хотів озирнутися через плече, побачити форму світла, що падало на стіну.

— Стій! — Я завмер. Змушений тепер дивитися просто перед собою, я нерозважливо поглянув у чорне полум’я тьмічки й надовго осліп, масляниста смола залляла мені очі. Я заплющив повіки. Пані Марія і далі щось бурмотіла, її слова зливалися у мелодійне буркотіння. Які ж зображення я висвітлював на вицвілому папері з очеретом і журавлями? На святого Андрія виливають віск крізь ключі, ці форми також нічого не значать, дитяча ворожба, забава, марновірство.

— А тепер думай про нього. — Що? — Про батька. Думай! Нехай він постане в тебе перед очима! Повторюй! — Мене охопило роздратування. Я повернувся на обцасах, обличчям до своєї світіні, й розплющив очі. Силует холодного вогню розкинув переді мною руки, в кущистій короні іскор, на поплутаному корінні блискавок, наче у вікторіанській сукні з електричних ниток, із довгим шпилем, встромленим під себе навскоси. Я вражено заточився.

— Згасіть це, пані! — Марія кинулася до столу й накрила рукою тьмічку, гасячи вугляне полум’я. До покою повернулися світло лампи й сірий блиск зимово-липневого вечора з-за вікна.

Я потирав очі, засліплені двічі — темрявою і ясністю, — упевнений, що під повіками зіниці мої пульсують, немов блудні вогники тьмітла.

Вдова Вельц напоїла мене гарячим чаєм, підсунула тістечка.

— Ніхто сам собі не може ворожити від тьмічки, пане Бенеку, не треба було. Що ви побачили?

— Мене засліпило.

— Недобре, недобре. Ви впевнені, що ваш батько живий?

— А що таке?

— Нічого, нічого, я сподіваюся, що він живий і здоровий, прошу мене вибачити, я не хотіла вас страшити…

— Страшити? — я сухо розсміявся. — Чим?

Уперше вона уникла мого погляду. Ворожка сховала тьмічку в слоїк, закрутила накривку, слоїк поставила на полицю у креденсі, замкнувши його на ключ. Вона рухалася з