Читати книгу - "Лист до короля"

хорошого сховку він також не набачив. Ліворуч, на південь, виднілися пагорби, схили яких густо поросли деревами. Тіурі доїхав до стежини, що вела від пагорбів на північ, можливо, до Великої Дороги. Стежка означала, що тут бувають люди.

«Залишуся тут шукати собі схованки», — вирішив юнак.

«Між пагорбами, певно, знайду. Та й відпочити вже не завадило б, особливо Кавалеру. Поночі рушимо далі».

Він знайшов місце для відпочинку, затягнув мотузка навколо пояса тугіше, щоб притлумити відчуття голоду, ліг і спробував заснути. Крізь сон знову чулися звуки рогу.

«Далі поїду вночі», — знову подумав він, засинаючи.

4. Розбійники

Незадовго до заходу сонця Тіурі продовжив свій шлях. Він зломив гілку і тримав її в руці, як свою єдину зброю. Ліс, опромінений призахідним сонцем, здавалося, сяяв вогнем.

Точнісінько, як казав Дурник: «за сонцем...»

Темрява помалу вкривала ліс, і камінь на пальці Ті-урі знову засвітився. Не настільки яскраво, щоб освітити дорогу, та достатньо, щоб підбадьорити хлопця. Нічого не було чути, лише звичний шум нічного лісу. Кінь упевнено і жваво біг уперед. Невдовзі Тіурі помітив, що вони на стежці, яка петляла, але, схоже, все-таки вела на захід.

І тут трапилося ось що.

Посвист — але не вітру в гіллі. Тріск гілок — та не під звіриними лапами. Зненацька вони вискочили на стежину з обох боків, позістрибували просто з дерев! Їх було не менше десяти, вони оточили коня і звеліли Тіурі зупинитися. Один із них високо підняв ліхтар — і Тіурі зміг розгледіти їхні грубі бородаті обличчя і зброю: палиці, мечі та кинджали.

— Стій! — закричали вони. — Життя або гроші!

«Розбійники!» — Тіурі так злякався, що всередині в нього все похололо, проте вистачило сміливості не виказати свого страху. Він сміливо дивився їм просто у вічі.

— У мене немає грошей, ані копійки!

— Та невже! — розбійник з ліхтарем спрямував світло в обличчя Тіурі. — Сам ти, може, й не багатий, зате кінь у тебе знатний!

— І носиш гарного персня на пальці! — вигукнув другий, хапаючи Тіурі за руку.

Хлопець висмикнув руку й підняв правицю з палицею.

— Цього персня я ще здалеку помітив, — мовив третій розбійник. — Він сяє.

— Відпустіть, — вимогливо сказав Тіурі. Голос його звучав твердо, хоча серце шалено калатало.

Розбійники так здивувалися, що навіть трохи відступили.

— Отакої! — вигукнув один. — Ти бач який сміливець!

— Ми тебе не відпустимо, доки не віддаси своє добро, — сказав той, що бачив, як сяє камінь. Він підсту-пився ближче й схопив коня за вуздечку. Той смикнув головою і сердито форкнув.

Тіурі збагнув, що міг би втекти, але не встиг — нагодилися інші грабіжники, погрожуючи зброєю.

— Навіть не думай пручатися, — попередив той, що тримав коня. — Життя нам твоє ні до чого, а грошенята подавай. — І наказав: — Відберіть у нього палицю, поки по голові не дістали!

Схоже, це був отаман.

Тіурі перехопив палицю міцніше і мовив:

— У мене немає нічого, ані копійки. На мені ви не розбагатієте. Відпустіть!

Один із розбійників глузливо зареготав, а хтось загорлав:

— Стуліть йому пельку і стягніть з коня!

Вороний знову смикнув головою і голосно заіржав. Отаман випустив вуздечку.

— Ти маєш убогий вигляд, хлопче, — гаркнув він, -та перстень з біса файний, і я хочу його мати!

«Перстень! І навіщо я тільки одягнув його!» — подумав Тіурі у відчаї, але відказав:

— Персня вам не отримати!

— Та щоб я здох — отримаю! — рикнув отаман. — Злізай з коня — хутко!

Тіурі стягнули з коня й видерли з рук палицю. Це було жахливо. Кінь заіржав, стаючи дибки, троє розбійників ледве його втримали. Інші накинулися на Ті-урі, але отаман розштовхав їх з криком:

— Ідіть геть! Я перший побачив персня, камінь світився ще здалеку, мов зірка!

Розбійники розступилися, але продовжували стояти довкола, і вигляд у них був загрозливий. Тіурі, набравши в легені повітря, обхопив однією рукою другу і крикнув:

— Персня вам не отримати! Нізащо!

— Я візьму його, — сказав отаман, — А ти сміливий хлопець, коли навіть мені суперечиш. Якого дідька взагалі вештаєшся тут уночі?!

Мужність залишала Тіурі. Не можна було віддавати персня. З чим він з’явиться до відлюдника, який має провести його через гори? Ні, перстень віддавати не можна!

Він поглянув на отамана.

— Я беззахисний перед вами, я не маю зброї і я один. Але перстень віддати не можу. Краще померти, аніж його втратити, — вимовив юнак рішуче, усвідомлюючи, що навряд чи це допоможе.

— Та що з ним розводитись, — нетерпеливився один із розбійників.

— Відрубати палець та й потому, — кинув інший.

— Я беззахисний, — звернувся Тіурі до отамана, — та я прошу вас: залиште персня. Він належав тому, хто помер, і дуже дорогий мені.

Отаман підійшов ближче і схопив хлопця за руку:

— Так, перстень тобі дорогий. Але ж пальці, мабуть, теж дорогі. Якщо я відрубаю пальця — що скажеш, га?

— Нічого, — відповів Тіурі, марно намагаючись звільнити руку.

— Але тоді я залишу тобі перстень! Що скажеш тепер?

Юнак витріщився на розбійника, нічого не розуміючи.

— Що ви маєте на увазі? — тихо спитав він.

— Я відрубаю тобі пальця, але залишу перстень. Палець в обмін на перстень. Що скажеш?

Тіурі затремтів. Йому відрубають пальця? Але залишать персня? Персня хороброго Лицаря з Білим Щитом, якого він має показати відлюднику!..

— Тоді рубай! — рішуче сказав він. — У мене залишаться ще чотири.

Тіурі почув себе ніби з боку і здивувався власним словам. Отаман відпустив його руку.

— Гаразд! — кинув він різко.

Інший розбійник, який стояв неподалік, підійшов, стискаючи в руці оголеного меча.

— Дозволь мені це зробити! — прошипів він. — Мій меч гострий!

Тіурі замружився, однак від своїх слів не відмовився.

— Дай мені це зробити! — сичав грабіжник.

Тіурі розплющив очі й побачив, що отаман видер у розбійника меч і зацідив йому в пику.

— Ось тобі дозвіл! Геть! — він повернувся до розбійників: — Тримайтеся подалі від цього хлопця! У нього більше мужності в одному пальці, аніж у вас усіх разом у ваших паскудних нутрощах!

І, звертаючись до Тіурі, отаман сказав:

— Перстень твій, ти хоробро його захищав. Тільки сховай його краще, у лісі