Читати книгу - "Лист до короля"

водяться й інші розбійники.

Тіурі не міг повірити, що лихо минуло, і відчув неймовірне полегшення.

— Іди, — наказав отаман, раджу тобі тут не затримуватись. А коня залиш — маю і я чимось поживитися.

Вірний чорний кінь!

— Але... — почав Тіурі, — як же.

— Стули пельку, — розлютився отаман, — забирайся геть, поки я не передумав! — Шаленіючи, він вихопив кинджал. Решта грізно загарчали.

Хлопець зрозумів: краще підкоритися і, нетвердо ступаючи, пішов геть. Він іще чув, як розбійники сварилися за його спиною, як отаман наказував їм мовчати й слухатися. Почувши іржання коня, юнак озирнувся: розбійники пішли, забравши вороного. Незабаром вони зникли в темряві; лише ліхтар було видно ще якийсь час, та потім зник і він.

Тіурі ступив ще декілька кроків, упав на землю й заплакав — через жах, який йому довелося пережити, і через втрату коня.

5. Сірі Лицарі

Оговтавшись, Тіурі зняв персня, знову почепив його на шворку і повісив на шию, підвівся і навмання пішов далі через темний ліс. Місцевість була горбкуватою, зі скелями та камінням, і невдовзі хлопець збився з дороги. Він швидко втомився і більше не міг іти, упав на землю і заснув глибоким сном.

Прокинувшись рано-вранці, Тіурі побачив, що лежить поруч зі стежиною — мабуть, тією самою, де вночі його вистерегли розбійники. Юнак попрямував нею. Ліворуч піднімалися порослі поодинокими соснами пагорби, що ставали все вищими та крутішими. Сонце освітлювало стежину. Трохи згодом хлопець почув дзюрчання струмка і помітив неподалік стежки, на схилі пагорба, темний отвір невеличкої печери. Це могло б бути гарне місце для відпочинку: він відчував себе надто знесиленим, щоб іти далі. Та спершу треба було напитися. Тіурі підійшов до струмка, що перети-нав дорогу, напився води і поруч побачив ті самі рослини, що показував йому Дурник. З двома темними морквинами в руках юнак видряпався схилом і увійшов до печери.

Вона виявилася низькою, неглибокою і, схоже, не була помешканням якоїсь тварини. Тіурі сів, притулившись спиною до стінки, поласував морквою і, попри незручність, задрімав.

Прокинувся він несподівано, від звуку голосів, і обережно визирнув назовні. На стежці над пагорбом стояли троє — Тіурі з жахом упізнав в них розбійників!

— Де подівся отаман? — пробурмотів один з них.

— Пробує покататися на новому огирі, — глузливо відповів другий, — і вже двічі гепнувся.

— Не сам гепнувся, а його гепнули, — зловтішався третій.

Усі зареготали, та перший раптом шепнув:

— Цитьте!

Стежиною йшли ще двоє, один із них був отаман.

— Позатикайтеся й хутко ховайтеся! — наказав отаман. — Він уже близько, скоро буде тут.

Розбійники підкорилися, зійшли зі стежки й поховалися за кущами та камінням по той бік пагорба. Отаман теж зник.

Тіурі подумав, що їхні плани не віщують нічого доброго. Хто б це міг наближатися? Він знайшов у печері декілька каменів, склав їх біля входу, а сам поряд приліг на живіт, не спускаючи очей зі стежини, очікуючи, що відбуватиметься.

Довго чекати йому не довелося.

Звіддаля учувався стукіт копит — цок-цок, цок-цок, — і невдовзі зі сходу з’явився лицар на коні. Він їхав повільно — і Тіурі зміг добре його розгледіти. На лицареві були сірий плащ, сталева кольчуга й попелястого кольору щит на руці, темно-сірий шолом з опущеним заборолом; кінь під ним був сивий. На грудях, виблис-куючи на сонці, висів великий мисливський ріг, схожий на срібний.

Тіурі побачив, як ворухнулися кущі, й затамував подих. Розбійники, поза сумнівом, готувалися до нападу. Лицар мав войовничий вигляд, та навряд чи один міг протистояти п’ятьом.

«Я мушу допомогти йому, — вирішив Тіурі, — попередити.»

Цієї миті розбійники вискочили із засідки з криком:

— Стій! Гроші або життя!

Лицар притримав коня. Тіурі схопив камінь і скочив на ноги. Лицар підняв забороло, потужно просурмив у рога й, опустивши забороло, вихопив меча. Розбійники, схоже, злякалися. Однак, трохи повагавшись, усе-таки знову вигукнули:

— Гроші або життя!

— Нічого ви не отримаєте, — відказав лицар, здійнявши меча.

У цей час неподалік почулися голоси й гучний тупіт копит.

Розбійники перезирнулися: здавалося, вони готові були кинутися навсібіч. Лицар пришпорив коня, пронісся повз них і, зупинившись неподалік, розвернувся до грабіжників.

— Гей ви, страхопуди! Зібралися нападати — то що ж тепер тікаєте?!

— Вперед, розбійники! — вигукнув отаман, кидаючись з мечем до лицаря.

Та четверо інших перелякано заверещали. На них їхало семеро вершників. Усі вони, так само як і перший, були в сірому, і коні під ними також були сиві. Троє лицарів у шоломах з мечами і четверо юнаків-зброєносців.

Тіурі залишився в печері. Його допомога не знадобилася, і він з цікавістю спостерігав за сутичкою. Троє розбійників та отаман були миттєво роззброєні і зв’язані, п’ятий кинувся навтьоки — і двоє лицарів погналися за ним, решта ж залишилися на підгір’ї.

«Саме їх я чув учора, — подумав Тіурі, — а он того зброєносця навіть бачив. Хто вони?»

Жоден з лицарів не підняв заборола, гербів на їхніх щитах не було. Лицар зі срібним рогом, вочевидь, був ватажком. Він повернувся до зв’язаних розбійників і суворо промовив:

— Ну, тепер ви заплатите за ваші злочини! Пограбування заборонене в королівстві Дагоната, так само як і в будь-якому королівстві, де панує закон!

— Помилуйте! — заскімлив один із розбійників.

— А ви ще й боягузи! На одинаків нападають, а від ватаги тікають! Висітимете на дереві ще до заходу сонця!

— Вельможний лицарю, — звернувся до нього отаман, — я розбійник, я грабую людей і не заперечую цього, але я нікого не вбивав. Чому ти хочеш мене стратити?

Тіурі стало шкода його. Хай там як, але отаман залишив йому персня.

Тим часом лицарі повернулися; один тягнув за собою розбійника-втікача, інший вів за повід, окрім власного, ще одного коня. Тіурі впізнав би його із сотень коней: вороний Лицаря з Білим Щитом.

Лицар зі Срібним Рогом спішився, пішов їм назустріч. Деякий час вони тихо перемовлялися, поглядаючи на вороного, а потім підійшли до інших, і Сірий Лицар, звертаючись до розбійників, різко запитав:

— Чий це кінь?!

— Його, — кивнув на отамана один із розбійників.

— Гаразд, — сказав лицар. — Як потрапив до тебе цей кінь? У кого ти його вкрав?

— Це мій кінь, — похмуро відказав отаман.

— Не бреши! Ти здобув його розбоєм. Я знаю цього коня, грабіжнику!