Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Емоційна цінність: людина через історію проживає власні почуття — сум, радість, сором, спокій і таке інше. Емоційну цінність найчастіше відтворюють у кінематографі й художній літературі[19], які в різний спосіб передають те саме. Кіно для цього використовує дію, і переживання героя ми бачимо через вчинок; література для цього має безліч художніх елементів, які можуть фокусуватися на внутрішньому світі героя та його роздумах про життя.
Естетична цінність: інформація та емоція можуть бути незрозумілими, але є відчуття, що це зроблено дуже красиво. У цьому сенсі найточнішою формою естетичної цінності є мистецтво. Тут можна пригадати епізод із французького фільму «1+1» (The Intouchables): обидва герої стоять у галереї перед білою картиною, на якій розбризкана червона фарба. Один з героїв здивовано каже іншому: «Десять тисяч євро за те, що в когось кров носом пішла?».
Хороші історії мають зазвичай хоча б одну цінність. Великі історії мають усі три: дають знання, переживання, а ще вони дуже красиві. Мені в цьому контексті відгукується книжка Ричарда Фленегана «Вузька стежка на далеку північ». Спробуйте, може, вона стане і вашим другом.
«Насамперед в історіях я знаходжу речі, які мені болять»
Історія Ольги Пахолок
Ольга Пахолок — лекторка, яка вчить, як читати, щоб писати. Цим її світ не обмежується. Вона багато років працювала у сфері реклами копірайтеркою, викладає сторітелінг, виховує французького бульдога, веде телеграм-канал про книжки та йогу. Крім того, в Олі є цікавий особистий досвід — понад десять років анорексії й супутніх харчових розладів. Це хвороба, яку часто сприймають не всерйоз, адже «дівчата постійно сидять на якихось дієтах і нічого не їдять». Мало де говорять про те, що анорексія займає перше місце у світі за кількістю смертей серед дівчат-підлітків. Оля поділилася уроками, винесеними зі свого досвіду харчових розладів, у матеріалі «Ти боїшся померти, але не так сильно, як набрати вагу»{34}.
На Олину думку,
хороша історія — це як вода з медом: коли потрапляє в поле уваги, засвоюється майже миттєво. Бо вона про тебе або про те, що тобі болить; бо вона знайшла тебе в нескінченних скролах і потоках інформаційного шуму; бо вона зачепилася за щось у твоїй голові й не засмітила при тому намучений мозок. Хороша історія терапевтично вписується в особистий наратив: доповнює його, чистить або ще якось змінює.
Всесвіт історій
У дитинстві я кожне літо проводила з дідусем і бабусею на дачі. У шість років мені подарували годинник Casio на шкіряному ремінці. Я дивилася на нього й узагалі не тямила, котра година. Щоб таки зрозуміти, мені довелося вивчити таблицю множення на п’ять, тому що від цифри до цифри — п’ять секунд. Десять хвилин — це два помножене на п’ять і так далі. Пригадую, я перша у класі навчилася рахувати за таблицею множення лише для того, щоб знати, котра година. І навчив мене дідусь.
Це історія про те, як я уперше усвідомила час у житті. У дідуся з бабусею завжди були годинники вдома, їх не викидали. І завжди один цокав гучніше за інші, наче висів просто в моїй голові. Для мене досі час — це те, що потрібно зрозуміти, те, чого треба навчитися. Для цього часом потрібні інші люди. Добре, якщо вони не випадкові, а ті, хто тебе любить. У мене в цьому сенсі найріднішою людиною є дідусь, він відкрив мені час.
У цій історії багато символізму. Є фігура батька — дідуся, який усе вміє і знає. Є фігура стихії, яку ми не контролюємо, — час. Є фізичний елемент — годинник на шкіряному ремінці. І є героїня, тобто я, якій потрібно зрозуміти, як усе це працює. До речі, цей годинник був у мене десь до класу шостого, поки ремінець не стерся. Тоді я подумала, що мені потрібен новий годинник. Проте який там був новий, я не пам’ятаю, а отой Casio досі живе в моїх спогадах. Можливо, він навіть десь ще зберігся вдома у батьків.
Мій Всесвіт складається з подібних історій. Іноді це мікросюжети. Наприклад, був період, коли мій тато — колишній спортсмен — щороку перед святами оголошував усій сім’ї, що на Новий рік матиме на животі кубики. Тато обов’язково починав бігати, боксувати, робити якісь вправи. А тоді за кілька днів до Нового року виходив на кухню з голим торсом, але ніяких кубиків ми не бачили. По-доброму жартували, що подаруємо йому на Новий рік фломастери, якими він намалює собі прес — який захоче. Це наче досить банальна побутова історія, але вона насправді про шаблон краси, у який герой хоче вписатися. Кожна родина зіткана з таких-от сюжетів.
Гаррі Поттер і Києво-Могилянська академія
Я пропустила повз себе «Гаррі Поттера». Мала комплекс Герміони: мовляв, як можна читати Поттеріану, якщо досі список рекомендованої літератури з університету не прочитаний? Навчалася в Києво-Могилянській академії на соціології. Не скажу, що любила все соціологічне, але там були й справді круті речі, наприклад «Тотем і табу» Фройда чи «Протестантська етика і дух капіталізму» Вебера. Або це геніальне «Самогубство» Дюркгайма. Художка, однак, тоді була відсутня в моєму житті.
Поттера я послухала не так давно, уже коли мала достатній бекграунд у художній літературі. Його розбирає Дмитро Биков, про нього говорить Джордан Пітерсон — це потужні фільтри для мене. Увесь текст звучав для мене голосом Стівена Фрая. Деякі книжки я слухала на швидкості півтора чи навіть два, а тут узяла собі за правило слухати все на одиничці.
Це ж біблійна історія, євангеліє нашого часу. Для тих, хто не дуже хоче вриватися в читання великих текстів, таких як Біблія, є обхідна стежка — Поттеріана. Хлопчик народився в дивній сім’ї, його ніхто не розумів, у нього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сторітелінг для очей, вух і серця», після закриття браузера.