Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

–Очманіти... вона спалила його хату.– здивувалася Ві.– Я думала, ти на таке не здатна.

–Іди до біса, Ві.– відмахнулася я.

–Я тобою захоплююся. Конкретно в цьому випадку.

–Обережніше, юна леді. Не кусай руку, що купує тобі випити.

–Ну, так. З огляду на те, що випити поки що купую тобі я...– почала Лів.

–Закрийся.– я махнула рукою, закинувши стопку.

– Ти справді це зробила? – насторожено запитала Лів.

–А ти справді думаєш, він не заслужив? – кривлячись від рідини, що щойно опустилася в шлунок, запитала я.

Лів опустила очі.

–А, так значить? – підвищила голос я й озлоблено глянула на неї.

–Він неправий. Так. Але, Джек, ти простим мордобоєм не могла обійтися? Навіщо людині будинок руйнувати? Адже це підсудна справа. Тебе можуть посадити за ґрати, або змусити виплачувати нечувані штрафи...

–Можуть. Якщо ти підеш і мене здаси. Підеш? А, міс закон і порядок?

–Ти помиляєшся. – спробувала втихомирити вона мене.

О, цей всезнаючий тон. Старша за мене на якихось три роки, досі виїдає спершу крем в орео, і тільки потім печиво, а вважає себе ледь не наймудрішою серед нас. Просто, бляха, всебічно розвинена особистість, про що не заїкнися, все знає, все пробувала, у всьому розбирається. (ні, але хто перевіриме?)

–Ось він, голос розуму.–фиркнула я.– Я і без тебе знаю, що вчинила неправильно. Але йому татусь нову халупу купить, він і на цю не сам заробив, тож не пропаде. Він не просто лизався з Велл, Лів. Він...

–Що?

– Він переспав із начальницею, і вона від нього залетіла. Я знайшла повідомлення про здачу аліментів. Бог його знає скількох жінок він ще вклав...

– Боже... це, безсумнівно, жахливо, Джекі, але... палити будинок?

– А щоб зробила ти? А? Ти б просто жила з цим? Тобі б не хотілося, не знаю, поквитатися? Він зрадив мене після п'яти років. П'яти, Лів. Наскільки пам'ятаю... *незважаючи на те, що Лів інколи вдає з себе професіонала в усьому на світі, і я дуже це в ній не люблю, тут я просто була зобов'язана заткнутися, або ужратися, або знепритомніти, зробити що завгодно, але не казати те, що крутилося тоді на моєму п'яному язиці. Але ні. На жаль.*

– У тебе ніколи не було стосунків довше року. Ти не знаєш, як вчинила б сама на моєму місці. Тож не давай мені поради, не знаючи, як це – зустрічатися з...

Лів похитнулася, як від удару. В її очах застигла образа.

– Не знаю як воно що? А? Зустрічатися з кимось, хто тебе кохає? Кимось кому ти потрібна? Або зустрічатися з кимось понад рік? Ти думаєш, я цього не хочу? Я півтора року намагаюся завагітніти від донора, Джек. Хіба це не відчай? А ти розповідаєш мені, що я необ'єктивно оцінюю твій кримінал щодо колишнього, просто через відсутність досвіду? – вона встала.– Я думаю, мені вже час.

Вона встала і рушила до дверей. Крикнути б у спину, щоб повернулася, вибачитися, але ні. Момент згаяно. Я важко впала на диван.

–Ось у цей момент, ти маєш зрозуміти, що в тебе нікого не лишилося, – зловтішно підмітила Ві.

*Чомусь коли вона це сказала, я згадала цитатку задоволеного своїми капостями ведмедика Маллоя з "Бріклберрі": "Ось таке я гівно–о. "*.

Я вирішила не церемонитися, тож схопила її за строкаті коси і притиснула до столу, вона ковтнула повітря ротом і смикнула руками, намагаючись вивільнитися. Але я запустила кігті в шкіру її голови, і, якщо вона рипнеться, я залишу собі на пам'ять жмут райдужних патл.

–Слухай сюди, паршиво, це в тебе крім мене нікого на світі немає, запам'ятай це. – понизивши голос хрипіла їй у вухо я, від мого подиху волосся навколо проколотого від мочки до скроні вуха розліталося в різні боки. – А мені спиногриз на кшталт тебе, що проїдає пліш, не потрібен. Лів більше моя подруга, ніж твоя, ти сприймалася їй лише як причіп до мене. І з Лів я помирюся, будь спокійна. А ти вали, поки я не вирішила тебе покарати за роки зіпсованих нервів. Пішла геть!

Я різко обсмикнула руку. Вона з повними від сліз гніву очима, потерла голову біля коріння волосся. Вона витріщалася на мене цим поглядом, дитини, що розлючена на матір, а я відпиваючи зі склянки кинула:

– Щось ригнеш наостанок чи забула, де двері?

– Ти сьогодні вирішила всіх від себе відштовхнути? – запитала Ві. – Так і справді можна залишитися самій.

– Я відповідаю тобі так само, як ти мені.– я втупилася на неї, примруживши очі в нападі гніву.– Неприємно? То задумайся. А тепер вали. Я не пропаду.

Ві рішуче (як їй здавалося), рушила геть. Насправді, ноги як сірники, стоптані кросівки, її б підгодувати і одягнути, була б мила дівчина. Але ні. Вона спинилась і повернулась, глянувши на мене. Зараз ляпне що їй соромно бути зі мною в спорідненості.

– Я ніколи не була тобі потрібна... – крикнула вона, пара столиків на неї втупилися. – Тож, тепер і ти мені ні до чого!

Я помахала їй ручкою.

–Розкажи це своєму ідіоту. Упевнена він тобі і психолог на півставки. За пакетик порошку працювати згоден.