Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

7.2 Колишня злиться

Вона стояла біля високого столика, витончено тримаючи келих, і розмовляла з якоюсь жінкою. Її довге темне волосся ідеально вкладене, а на обличчі — легка усмішка. Вона виглядала впевненою, красивою… і абсолютно спокійною.

Я завмерла, не знаючи, як реагувати. Чи вона вже побачила мене? Чи взагалі знає, що я тут?

Думки змішалися, і я зробила крок назад, не відводячи від неї погляду.

Я завмерла, коли наші погляди перетнулися. Віка спочатку здивовано звела брови, а потім її обличчя потемніло. Вона стиснула губи й рішуче рушила в мій бік.

Серце шалено закалатало. Я не знала, що робити — тікати чи залишитися на місці. Але ноги приросли до підлоги.

Віка зупинилася переді мною, глянувши з ніг до голови оцінюючим поглядом.

— Я так і знала, — холодно кинула вона. — Олег просто не вміє довго сумувати.

Її голос був рівним, але в очах читався ледь прихований гнів.

— Віка… — видихнула я, намагаючись знайти правильні слова.

— Не треба, — різко перебила вона. — Я й так усе зрозуміла. Ти швидко знайшла, де приземлитися, правда?

Я стиснула руки в кулаки, відчуваючи, як спалахують образа й гнів.

— Це не твоя справа, — відповіла я, дивлячись їй прямо в очі.

Віка глузливо усміхнулася, нахилилася трохи ближче й прошепотіла:

— Ще подивимося, - шипить, замахується і дає мені ляпаса.

Я здригнулася від різкого болю на щоці. Віка справді вдарила мене. Її очі блищали злістю, а щоки палали від випитого алкоголю.

— Це ти все зруйнувала! — різко прошипіла вона. — Ти влізла між нами, і тепер Олег з тобою!

Я приклала долоню до пекучої шкіри, шоковано дивлячись на неї.

— Віка, послухай, — я намагалася говорити спокійно, хоч серце калатало в грудях. — Це не так. Я не хотіла… Я не руйнувала ваші стосунки.

— Брешеш! — перебила вона, ступивши ще ближче. — Думаєш, якщо прикидатимешся невинною, тебе всі жалітимуть?

Люди навколо почали звертати увагу на нашу сварку. Хтось перешіптувався, хтось відверто дивився. Я відчула, як зсередини наростає паніка.

— Будь ласка, не роби цього, — попросила я тихо.

— Не робити чого? — Віка знову глузливо всміхнулася. — Називати речі своїми іменами? Ти звичайна…

— Віка! — раптом почувся суворий голос Олега.

Він стояв за кілька кроків від нас, його обличчя було похмуре й напружене. Він підійшов до мене, м'яко, але впевнено взяв за руку й розвернувся до Віки.

— Що ти твориш? — його голос був стриманим, але в ньому відчувалася ледь прихована лють.

Олег стиснув мою руку трохи сильніше, ніби переконуючись, що зі мною все гаразд. Потім зробив крок уперед, його очі палали люттю.

— Не смій більше торкатися Насті! — гаркнув він так голосно, що кілька гостей здригнулися.

Віка нервово засміялася, її губи скривилися у гіркій усмішці.

— О, який благородний! — вона схрестила руки на грудях. — Захищаєш свою нову іграшку? Швидко ж ти мене забув!

— Ти сама все зруйнувала, Віко! — Олег говорив різко, без тіні жалю. — І тепер поводишся, як ображена дитина.

— Ображена?! — вона відкинула назад голову, її очі блищали від люті й алкоголю. — Ти зрадив мене! Обміняв на цю…

— Досить! — він урвав її, його голос гримнув, як грім. — Я не дозволю тобі ображати Настю. І взагалі… більше не підходь до неї.

Віка застигла, глибоко вдихаючи повітря, ніби намагаючись проковтнути образу. Її руки стиснулися в кулаки.

— Ти ще пошкодуєш, Олеже! — злобно кинула вона. — Ти думаєш, що знайшов щось краще, але я знаю, що тобі рано чи пізно стане нудно!

— Іди, Віко, — тихо, але твердо сказав він.

На якусь мить вона здавалася розгубленою, потім гнівно сверкнула очима й швидко розвернулася, зникаючи в натовпі.

Я відчула, як Олег знову стиснув мою руку, його дотик був теплим і заспокійливим.

— Ти в порядку? — запитав він, нахиляючись ближче.

Я кивнула, хоча всередині мене все ще все тремтіло. Але я знала одне: поруч із ним я у безпеці.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍