Читати книгу - "Шлях крізь Хаос, Катя Губська"

Розділ 10: Останнє протистояння

Амфітеатр, оповитий тінями минулого, став ареною, де вирішувалась доля світу. Діана стояла в центрі арени, в руках — божественний спис, що пульсував енергією пам’яті та сили. Поруч — її вірні супутники, ті, що пройшли з нею крізь Лабіринт Хаосу, острів Харибди, підземний світ.

— Ми з тобою, Діано, — прошепотіла Кассандра, витягуючи свій кинджал. — Хоч би що чекало попереду.

— Нехай навіть сам Арес стане проти нас, — додав Телемон, зціпивши щелепу. — Ми не відступимо.

— Він і стане, — сказала Діана тихо, вдивляючись у темряву, що згущувалась.

З гуркотом грому на арену з’явився Арес — у повному обладунку, очі палахкотіли гнівом. Він не ніс слів, тільки тінь стародавньої ненависті. Та в очах Діани він побачив щось більше — виклик, але й біль.

— Зупинись, брате, — сказала Діана голосно. — Не ми твій ворог. Світ, який ти хочеш знищити — це наш дім.

— Світ слабких… — зневажливо кинув Арес. — Вони не заслуговують на мир. Їх веде страх.

— Але ми ведемо їх крізь нього, — вигукнула Кассандра. — Ми теж боялись, але не відступили. А ти відступаєш, Аресе, від самого себе.

Арес гримнув мечем об землю. Сила удару розірвала каміння, й повітря затріщало від напруги. Він кинувся вперед — на Діану.

Битва була стрімкою. Арес наносив нищівні удари, а Діана, користуючись спритністю та захистом списа, ухилялась, відповідала, але не намагалася вбити. Її удари були точними, проте стриманими.

Друзі кинулися на допомогу, тримаючись обабіч, створюючи тактичну перевагу.

— Він втрачає рівновагу! — закричав Телемон, ухиляючись від вогняного удару Ареса.

— Він злий, але не без серця! — крикнула Кассандра. — Діано, говори з ним! Це твій бій — не лише сила!

Діана зробила крок уперед, коли інші прикривали її. Її голос пролунав чітко:

— Я несу полювання, але не смерть. Ти мій брат. Я пам’ятаю тебе не богом гніву — а дитиною Олімпу. Чому ти сам хочеш знищити те, що ми всі втратили?

— Тому що я бачив, як мир гниє, — прошипів Арес. — Але… твої очі… вони такі ж, як у матері.

Тиша. Мить. Меч Ареса зупинився перед обличчям Діани. Рука здригнулася.

І тоді — небо розсік світ. На арену зійшли боги.

Аїд, у супроводі душ предків, став першим. За ним — Афіна, Гефест, Гермес і навіть Гестія.

— Досить, Аресе, — промовив Аїд глухо. — Війна не несе правди. Але вибір все ще твій.

Афіна додала:
— Твоя сестра не прийшла, щоб знищити тебе. Вона прийшла, щоб нагадати, хто ти є.

Арес затремтів. Його броня злегка потьмяніла. Він глянув на Діану — і в його очах було більше болю, ніж злоби.

— Я… хотів бути сильним, щоб більше ніколи не втрачати. Але, може… ти сильніша, ніж я думав.

Він опустив меч.

...Весь світ затих. Лише повітря, наповнене тимчасовою тишею, змішувалося з нестримним вітром. Від цього моменту кожен звук здавався важливим, кожне дихання — свідченням того, що щось змінюється.

І тоді з небес, неначе згусток енергії, що не міг більше терпіти, вдарила блискавка. Яскравий спалах осліпив усіх, і земля здригнулася від її сили.

Арес, здивовано піднявши голову, відчув, як неймовірна сила б’є в землю поблизу. Він впав на одне коліно, не в змозі контролювати тіло після такого удару. Його меч, що тримав у руках, випав і розсипався в піщаних відбитках, а він сам із великими труднощами підтримував рівновагу.

І ось, з темряви прорвався могутній голос — голос, що знають усі боги, — це був Зевс.

— Аресе! Ти забув своє місце серед богів. Війна та хаос, якими ти жив, більше не будуть правити світом! Я не дозволю тебе знищити все, що ми збудували.

Зевс, не зважаючи на свою владу, звертався до сина без гніву, а з гіркотою, ніби відчуваючи, як важко буде йому самому прийняти цей вибір. Блискавка, що продовжувала пульсувати у повітрі, стала доказом його безмежної сили, але й розчарування.

Арес, який зіткнувся з силою цього удару, поглянув на небо, але вже не з почуттям гордості. Його обличчя було спотворене болем і каяттям.

— Я... я був сліпий, батьку, — прошепотів він. — Моя гордість знищила все, чого я прагнув. Ти правий… Я більше не можу бути тим, ким був.

Арес опустив голову, і на його обличчі вперше за багато років з'явилася не гордість, а справжня смиренність. Лише після того, як голос Зевса замовк, він відчув, як в ньому починає розцвітати те, що він давно забув — розкаяння.

Діана, що стояла поруч, спостерігала за цим моментом. Вона не відчувала перемоги чи гордості — лише внутрішній спокій.

— Я знала, що ти маєш це в собі, Аресе. Можливо, це не кінець, а лише новий початок, — сказала вона спокійним голосом.

У відповідь Арес подивився на свою сестру, на її обличчя, яке завжди вражало його не лише силою, а й мудрістю. Він підняв голову і звернувся до всіх богів, які стояли позаду, спостерігаючи за цим моментом.

— Я був сліпий, але тепер бачу. Прийму свою долю, — сказав він, і його голос звучав не як рик бога війни, а як тихий шепіт того, хто хоче змінити свою суть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍