Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Грендел Хопп і стежка тіней

Грендел ішов крізь сірий ліс, де дерева були схожі на велетенські руки, що тяглися до неба. Кожен його крок лунав порожнім ехо. Під його чоботами земля тріскотіла, ніби пам'ятала інші часи — старі й тривожні.

"Хто шукає світло, має знати, як розмовляти з темрявою", — думав Грендел.

На плечах у нього висів мішок — важкий від спогадів і таємниць. Він ніс не речі, а те, що інші воліли б забути.

Перед ним шлях роздвоювався: один — яскравий, встелений теплими вогниками. Інший — зарослий тінями, де навіть вітер шепотів чужими голосами.

Грендел усміхнувся сам до себе.

— Я не шукаю легкого шляху, — буркнув він.

Він ступив у темряву. І тіні, замість напасти, відступили, визнаючи його за свого. Ліс наче затамував подих.

У глибині темряви Грендел побачив першу фігуру — вона була схожа на нього, тільки з порожніми очима.

"Ти не пройдеш далі, поки не подивишся собі в обличчя", — пролунав голос.

Грендел витяг старий компас з мішка. Стрілка крутилась навколо — без напрямку.

Він усміхнувся ширше.

— Я і є свій напрямок, — сказав він і пройшов крізь примару.

Тіні відступили. Стежка відкрилася далі, ведучи його до місця, де зустрінуться всі дороги.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍