Читати книгу - "Грона гніву"

низьких дверцят.— Якби мамка тут була, двері не хиталися б і не теліпались ото, як охвістя. Одна з її справ була — стежити, чи замкнені двері.— Його очі потеплішали.— Коли ще льоха пожерла немовля в Джейкобсів, Міллі Джейкобс саме в сараї була. Повернулася додому, а свиня вже маля дохрумує. Ну, Міллі Джейкобс тоді при надії була, та й схибнулася. Що з нею робилося, не уявити. Так і не дійшла до тями. Ну, для мамки це уроком і стало — завше двері замикала, аби свиня не залізла. Ніколи не забувала. Ні, вони або пішли, або перемерли.

Він звівся на розвалений ґанок і зазирнув до кухні. Вікна були виламані, на підлозі валялося каміння, долівка і стіни просіли, а дошки були запорошені. Джоуд показав на розбиті шибки та каміння.

— Дітлашня,— сказав він.— Двадцять миль пробіжить, аби шибку вибити. Сам колись так робив. Пуцьвірінки знають, коли хата пусткою стала, ще й як знають. Батьки виїжджають, а дітлахи тут як насіялися.

На кухні нічого не було, плитку винесли, у круглу діру комина лилося денне світло. На поличці над умивальником лежали стара відкривачка для пивних пляшок і зламана виделка з дерев’яним держаком. Джоуд обережно прокрався всередину, і мостини застогнали під його вагою. На долівці біля стіни валявся старий, пожовклий, обірваний номер філадельфійської газети «Леджер». Джоуд зазирнув до спальні: ні ліжка, ні стільців — нічого. На стіні висіла картинка: дівчина-індіанка, підпис «Червоне Крило». В одному кутку до стіни притулилася залізна поперечина від ліжка, в іншому стояв жіночий черевик на ґудзиках, продертий, поморщений, який просив каші. Джоуд підняв знахідку й подивився.

— Упізнав,— мовив він.— Це мамин. Зовсім стоптала. Нестямно ці черевики любила. Багато років носила. Ні — вони всі пішли й усе до клаптя забрали.

Сонце вже сідало, проміння падало у вікна і зблискувало на друзках розбитих шибок. Джоуд розвернувся та вийшов з кімнати на ґанок. Присів і поклав ноги на призьбу дванадцять на дванадцять дюймів. Вечірнє сонце осявало поля, кущі бавовнику кидали на землю довгі тіні, і стара верба теж.

Кейсі сів поряд з Джоудом.

— Ніколи тобі нічо’ не писали? — запитав він.

— Ні. Я ж казав, не охочі до письма. Татко вмів писати, але не хтів. Не любив. Казав, аж страх бере, коли писати доводиться. Міг заповнити каталог, але писати листів не став би.

Вони сиділи пліч-о-пліч, дивлячись кудись у далечінь. Джоуд поклав поряд на ґанку згорнутий піджак. Звільнившись, руки скрутили цигарку, розгладили її, і він запалив, глибоко затягнувся й випустив дим через ніс.

— Щось тут не так,— сказав Джоуд.— Ніяк не второпаю. Аж мороз по шкірі, що тут таке в дідька коїться. Дім повалений, усі вшилися.

Кейсі відповів:

— А он далі канал, де я вас хрестив. Нічо’ проти тебе не маю, але ти був бешкетником. Учепився тоді дівчиську в коси, як бульдог. Хрещу вас обох в ім’я Святого Духа, а ти вчепився в неї. Старий Том каже: «Та занурюй під воду». То я тебе під воду занурив, доки ти бульбашки не почав пускати, лише тоді косицю відпустив. Ні, проти тебе нічо’ не маю, але ти був бешкетником. А з таких-о бешкетників міцні хлопчаки, одчайдушні виростають.

Захляла сіра кішка крадькома вибралася з повітки, прокралася через кущі бавовнику і наблизилася до краю ґанку. Вона безшумно скочила на ґанок і прокралася повз двох чоловіків, торкаючись черевом землі. Коли ж минула їх і опинилася позаду, то сіла, витягнувши затремтілого хвоста по землі. Кішка сіла й задивилась у далечінь, куди дивилися чоловіки.

Джоуд озирнувся й поглянув на неї.

— Боже! Ти диви, хто тут є. Хтось та лишився.

Він простяг руку, але кішка метнулася від нього, сіла подалі та стала лизати подушечки своїх лап. Джоуд глянув на неї, і обличчя в нього стало спантеличеним.

— Тепер знаю, у чому річ! — вигукнув він.— Ця кішка мені підказала: щось тут не так.

— По-моєму, тут усе не так,— озвався Кейсі.

— Ні, не лише в нас таке сталося. Чому кішка не подалася до сусідів — до Рейсів, скажімо? Чому обшивку з хати не здерли? Нікого тут три-чотири місяці не було — і ніхто будматеріалів не покрав. На сараї дошки нівроку, на будинку теж, віконні рами не здерті — і ніхто не зазіхнув. Ні, щось не так. От що мене муляло, ніяк здогадатися не міг.

— Гаразд, і до чого ти додумався? — Кейсі нахилився, зняв черевики та поворушив босими пальцями.

— Не знаю. Здається, тут і сусідів не лишилося. Якби лишилися — де тоді були б гарні дошки? Отож, Ісусе Христе! Альберт Рейс якось зібрав свою родину, дітлахів, собак — усіх — і подався до Оклахоми на Різдво. Поїхали кузена Альбертового відвідати. Ну, а народ вирішив, що Альберт геть навічно подався, нічо’ нікому не сказав — мо’, винен кому й тікає, а мо’, жінка яка докучила. А за тиждень Альберт повертається й нічо’ в хаті не знаходить — груби нема, ліжка нема, віконниць нема, обшивку з південного боку обдерли, аж стіна світиться. Під’їжджає він до хати — а тут М’юлі Ґрейвз колодязний насос цупить. Альберт потім два тижні по сусідах просив, доки всі свої речі повернув.

Кейсі з насолодою пошкріб свої босі ноги.

— І що, ніхто не опирався? Отак усе й віддали?

— Аякже. Вони ж не вкрали. Вони ж гадали, він навіки поїхав, от і забрали добро. Усе назад він отримав — окрім канапної подушки, вона оксамитова була, з індіанцем вишитим. Альберт її в нашого діда вимагав. Казав, у ньому індіанська кров, от подушку й захотів забрати. Ну, дідо таки забрав подушку, та йому начхати було, що на ній вишито. Сподобалась — от і все. З місця на місце її тягав, сідав на неї. Нізащо Альберту не віддав. Казав: «Якщо Альберту так кортить оцю подушку, хай приходить, забирає. Але краще хай рушницю бере, а то спершу я розтрощу йому смердючу довбешку, щоб на мою подушку не зазіхав». Ну, Альберт і здався, подарував дідові подушку. А в діда мисль появилася. Почав збирати куряче пір’я. Хотів перину зробити. Але не вийшло. Одного разу татко розлютився, бо скунс у нас під хатою завівся. Татко як дасть йому дошкою, ну й прибив, а мамка спалила все пір’я, аби не тхнуло в хаті й жити там могли,— він