Читати книгу - "Американська пастораль"

почуваючись Джонні Епплсідом, її батько, і врешті наближається до вікових кленів, які вона так ненавидить, до величного старого дому-кам’яниці, вкарбованого в її життя й ненависного їй, до того дому, де мешкала міцна сім’я, котра так само вкарбувалася в її життя і так само була їй ненависна.

У тиху вечірню годину, яка омивала куточок землі, думка про який вже так давно пов’язана винятково з уявленням про спокій, красу, гармонію, світло та радість, ішла колишня підривниця, котра з власної волі повернулася з Ньюарка в ці місця, які вона так ненавиділа і заперечувала, у розумний гармонійний світ, який зневажала з такою силою, що в юнацькій безрозсудній люті атакувала його з величезною силою, що він полетів шкереберть. Повернулась додому з Ньюарка й одразу сповістила діда, до яких дій примусив її безмежний ідеалізм.

«Їх було четверо, дідусю», — сказала вона йому, і його серце не витримало. Розлучення вже означало нещастя в сім’ї, але вбивство, і не одне, а вбивство одного і трьох! А вбивство чотирьох?

«Ні!» — вигукнув дід цій моторошній приблуді в ганчірці на нижній частині обличчя, яка заявила, що вона — їхня Меррі, та сама дивовижна, люба Меррі. «Ні!» — серце не витримало, розірвалося, і він помер.

Обличчя Лу Левова було закривавлене. Хапаючись за край кухонного стола, він міцно затискав рукою скроню і не міг промовити ні слова. Цей колись імпозантний батько сімейства, котрий дав життя синам на зріст шість футів і п’ять футів сім дюймів, стояв, забризканий кров’ю до невпізнання, і лише помітне черевце лишалося незмінним. З обличчя стерті будь-які емоції, крім відчайдушних намагань стримати сльози. Проте стримати їх не вдавалося. Безпорадність затопила його, і годі було їй опиратися. Колись він навіть можливості такої не допускав, але тепер, здається, почав підозрювати, що вміння шити першокласні дамські рукавички, ідеально витримуючи четвертинку розміру, таки не досить, аби збудувати життя, яке ідеально пасуватиме всім, кого любиш. Ні, все зовсім не так. Ти гадаєш, що спроможний захистити сім’ю, а насправді ти навіть себе захистити не можеш. Здавалося, від людини, яка готова непохитно виконувати свій обов’язок, яка безкомпромісно веде кампанію з протидії безладу та вічній проблемі помилок і невдач, не залишилося нічого — ані сліду переконаного, твердо впевненого в собі стовпа суспільства, який ще тридцять хвилин тому був готовий затято сперечатися навіть із тими, хто й не думав йому перечити. Розчарування, що напливло тепер, було надто сильним. У ньому не залишилося твердості, необхідної, щоб уникнути смерті. Того, чого, напевне, не існує. Повсюди самі лише відхилення. І їх не виправити. Неймовірно, але те, чого не мало статися, сталося, а те, що мало статися, не сталося.

Система, яка раніше забезпечувала лад, уже не діє. Від неї зосталися лише його страхи та здивування, виставлені зараз на вселюдний огляд.

А за столом перед тарілкою з наполовину з’їденим десертом і повною склянкою молока сиділа Джессі Оркатт, тримаючи в руці закривавлену виделку. «Нею вона і вдарила», — пояснювала, стоячи біля раковини, одна з дівчат. Друга з лементом вибігла з дому, тож у кухні була тільки одна очевидиця, яка крізь сльози намагалася пояснити, що сталося. Місіс Оркатт відмовлялася від їжі, сказала вона, і містер Левов власноруч почав годувати її тортом — шматочок за шматочком. Годуючи, він пояснював, як добре пити замість віскі молоко, як добре це буде для неї, для її чоловіка, для її дітей. Скоро в неї з’являться онуки, а отже, й для онуків це також буде добре. «Джессі — гарна дівчинка, Джессі — дуже гарна дівчинка», — примовляв він, коли та ковтала шматочок, і пояснював, як зрадіють усі — а також він і місіс Левов, якщо вона, Джессі, кине пити. Коли він згодував їй майже весь шматок полунично-ревеневого торта, вона сказала: «Джессі хоче їсти сама», і він дуже зрадів, засміявся, передав їй виделку, і вона водномить вдарила йому в око.

З’ясувалося, що схибила вона всього на дюйм. «Як для п’яної, то дуже непогано», — голосно заявила Марсія. Оркатт, вбитий вчинком дружини, який затьмарював усе, що вона скоїла раніше, щоб принизити свого світського, схильного до інтрижок чоловіка, який не був тепер ані помпезним, ані сповненим почуття власної гідності, а виглядав так само по-дурному, як і того пам’ятного ранку, коли Швед підім’яв його під себе під час гри у футбол, — Оркатт дбайливо підняв Джессі зі стільчика і звів на ноги. Вона не пручалася; здавалося, вона втратила здатність відчувати і реагувати, і в неї не залишилося жодної клітини мозку, здатної усвідомити, що її поведінка вийшла за рамки норм, які є наріжним каменем фундаменту цивілізації.

«Однією чаркою менше, — сказала Марсія батькові Шведа, спостерігаючи, як дружина обережно протирає маленькі ранки мокрою серветкою, — і ви, Лу, стали б незрячим». Заявивши це, одягнена в балахон дебела і затята супротивниця існуючого соціального ладу раптом утратила самоконтроль. Гупнувшись на стілець, з якого щойно підвелася Джессі, і опинившись перед повною склянкою молока, вона затулила обличчя долонями та почала реготати з їхнього тупого нерозуміння крихкості всієї цієї конструкції. Думка про ці стовпи суспільства, які так швидко — на її задоволення — розвалюються на частини, знову і знову викликала в неї напади реготу, змушувала сміятись і радіти, як, схоже, сміються і радіють люди певного типу в усі історичні епохи, бачачи повсюди поширення дикого хаосу та вразливості, крихкості, слабкості того, котре ще вчора уявлялося здоровим і міцним.

Так, пробоїна в їхній міцності з’явилась навіть тут, в убезпеченому Олд-Римроку, і вже коли вона з’явилася, годі її затулити. Їм цього вже ніколи не зробити. Вони ніколи не оклигають. Усе наїжилося проти них, усе і всі, кому не до вподоби їхній стиль життя. Голоси, що долинають зусібіч, таврують презирством і заперечують їхнє життя.

А що в ньому поганого? Що є на світі спокійнішого, аніж життя родини Левових?

У 1997 році роман Філіпа Рота «Американська пастораль» здобув Пулітцерівську премію. У 1998 році, у Білому домі, письменник отримав Національну медаль мистецтв, а у 2002 році — найвищу нагороду Американської академії мистецтв і літератури — Золоту медаль за літературні досягнення, якою раніше вже були пошановані такі письменники, як Джон Дос Пассос, Вільям Фолкнер, Сол Беллоу. Філіп Рот двічі ставав лауреатом Національної книжкової премії та премії Національного товариства літературних критиків. Тричі здобував літературну премію Фолкнера (PEN / Faulkner Award). У 2005 році його роман «Змова проти