Читати книгу - "Засліплення"

class="p1">Фішерле дістав з кишені власне портмоне й сказав:

— Точнісінько отаку. Картату, однобарвну, для турніру вона найзручніша. Найкраще в чорно-білу клітку, як шахівниця, але такої тканини у вас, кравців, немає. Зупинімося поки що на одному костюмі! Якщо я буду задоволений, то замовлю телеграфом з Нью-Йорка ще один. Обіцяю! Знаменитий чоловік свого слова додержує. А оця білизна! Ця білизна! Доводиться носити таку гидоту! Білизна теж його. А тепер скажіть мені: чому такий каліка не хоче митися? Хіба це шкодить? Мило щипає? Мене — ні.

Решта часу до полудня минула у важливих справах. Він придбав яскраво-жовті черевики й чорного капелюха. Дорога білизна сяяла новизною — там, де вона виглядала з-під костюма. Шкода тільки, що білизну так мало видно. Краще костюми були б прозорі, як у бабенцій; чом би чоловікові не показати, чого він варт? Білизну Фішерле перевдяг в одній громадській убиральні. Сторожисі він дав на чай і запитав, хто він, на її думку, такий.

— Каліка, та й годі, — відповіла та й ошкірилася так огидно, як того й слід було чекати від жінки в цьому місці.

— То вам так здається через горб! — ображено сказав Фішерле. — Він стухне. Думаєте, я таким народився? Пухлина, це така хвороба, що ви хочете, через півроку я знову вирівняюсь. Чи навіть через п’ять місяців. Як вам мої черевики?

Цієї хвилини нагодився новий відвідувач; жінка не відповіла, адже Фішерле вже заплатив. «Тьху, матері твоїй ковінька! — подумав Фішерле. — І нащо мені здалася ця стара повійниця! Піду краще викупаюсь».

У найшикарнішій лазні він зажадав кабіну люкс із дзеркалом. Позаяк заплатити довелось однаково, то він і справді викупався, бо марнотратом від природи не був. Добру годину Фішерле збавив перед дзеркалом. Від черевиків до капелюха все в нього було досконале, старий костюм лежав на розкішній канапі, кому впаде в око це лахміття? Сорочка на ньому тепер була накрохмалена, синя, ніжного відтінку, простора й до лиця; на жаль, цієї миті на гадку спливло небо, чому, адже море таке саме синє. Підштанки пощастило купити тільки білі, рожеві були йому до вподоби більше. Він посмикав за підв’язки — чи добре тримаються. Фішерле теж має литки, і не такі вже вони й криві, а підв’язки шовкові, з гарантією. У кабіні стояв плетений столик. На такий у першокласних мебльованих кімнатах ставлять пальми. Тут цей столик був на додачу до купання. Грошовитий клієнт переставив його ближче до дзеркала, дістав з кишені знехтуваного піджака шахи, зручненько вмостився й виграв сам у себе бліц-партію.

— Якби ви були Капабланка, — закричав він, спаленівши, на себе, — я розгромив би вас уже цілих шість разів, за цей самий час! У нас в Європі це називають грати в піддавки! Ідіть зі своїм носом старцювати! Гадаєте, я боюся? Раз, два — і ви на лопатках. Ох ви, американці! Ви паралітики! А знаєте, хто я такий? Я доктор! Я вчився! Як хочете грати в шахи, треба, щоб варила макітра. І отаке чортибатьказна-що було чемпіоном світу!

Потім він швидко зібрався. Столика залишив. У «Замку «Павіан» таких у нього будуть десятки. Надворі він уже не знав, що купувати. Згорток зі старим лахміттям під пахвою скидався на папір. У першому класі їздять з багажем. Фішерле придбав плетену валізу. Тепер у ній самотою теліпалося те, що досі він носив на тілі. Фішерле здав її до камери схову ручного багажу. Службовець кинув:

— Порожня!

Фішерле бундючно зміряв його поглядом з ніг до голови.

— Ви були б щасливі, якби вона була ваша!

Потім він почав вивчати розклад. До Парижа йшли два нічні потяги. Про один Фішерле ще спромігся прочитати, про другий було написано, як для нього, надто високо. Якась жінка допомогла йому. Вбрана вона була так собі. Вона сказала:

— Та ви ще скрутите собі в’язи, малюче! Який вам потрібен потяг?

— Мене звати доктор Фішер, — зверхньо промовив він; вона запитала себе, як же він так може. — Я їду до Парижа. Зазвичай я, бачте, сідаю на потяг о першій і п’ять хвилин, ось на цей. Кажуть, їде ще один, раніше.

Позаяк вона була всього-на-всього жінка, про Америку, турнір і свою роботу він промовчав.

— Ви маєте на увазі одинадцятигодинний, оцей, бачите? — промовила жінка.

— Дякую, ласкава пані!

Він церемонно відвернувся. Їй стало соромно. Вона добре зналася на гамі співчуття й збагнула, що взяла не той тон. Він завважив її улесливість; вона була з якого-небудь «Неба», йому так кортіло кинути їй якесь лайливе слово, він упізнав її. Але цієї миті прогуркотів локомотив, що під’їздив до перону, й Фішерле згадав, що він на вокзалі. Годинник показував дванадцяту. Отак він марнує з бабенціями свій дорогоцінний час. Через тринадцять годин він буде вже в дорозі до Америки. Задля календарика, про який Фішерле, попри стільки новин, не забував, він вибрав пізніший потяг. Задля костюма він найняв автомобіль.

— Мене чекає мій кравець, — сказав він водієві, коли вони рушили. — Сьогодні вночі мені треба їхати до Парижа, а завтра вранці — до Японії. Уявляєте, як мало часу в доктора!

Водієві ця поїздка не подобалась. Він мав підозру, що карлики не дають чайових, і він помстився наперед:

— Ви не доктор, добродію, ви дурисвіт!

У «Небі» водіїв аж кишіло. Грали вони слабенько, якщо взагалі фали. «Цю образу моєї чести я йому подарую, тому що він нічого не тямить у шахах», — подумав Фішерле. По суті, він був навіть радий, позаяк у такий спосіб заощадив на чайових.

Коли почали приміряти костюм, горб опав. Коротун спершу не повірив дзеркалу й помацав рукою спину — невже горб справді став гладеньким? Кравець скромно відвів очі.

— Ви знаєте що! — вигукнув Фішерле. — Ви народилися в Англії! Якщо хочете, я закладусь! Ви народилися в Англії!

Зрештою, кравець це майже визнав. Він, мовляв, добре знає Лондон, не те що в ньому народився, але під час весільної подорожі мало там не залишився; велика конкуренція...

— Це ще тільки примірка. До вечора його не стане, — сказав Фішерле й погладив себе по горбу. — Як вам капелюх?

Кравець був у захваті. Ціна обурила його, фасон він назвав модним і щиро порадив придбати до капелюха пригоже пальто.

— Живеш тільки один раз, — промовив він.

Фішерле з ним погодився. Він вибрав колір, який примирив жовтизну