Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

хотів дочекатися Арсена з війни, тепер — усі гуртом вирішили, що поїде він тоді, коли Арсен і Златка повінчаються і відгуляють весілля. Весілля ж відкладали через хворобу Спихальського.

А коли Младен особливо гостро відчував тугу за Болгарією, за своїми побратимами по зброї і поривався в путь, Арсен говорив:

— Ще встигнете, воєводо, схрестити шаблі з Гамідом!

— Ти ж схрестив! — уколов у відповідь Младен.

— Не все те можеться, що хочеться.

— Я не дорікаю, Арсене. Навіть радий, що Гамід залишився живий. Помститися над ним — то мій привілей!

Вони багато і довго говорили про майбутнє життя Златки, про можливість зустрічі з Младеном. Старий воєвода обіцяв через кілька років, коли рука вже не в силі буде тримати яничарку, назовсім приїхати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, і кожен мимоволі думав про те, чи вижив бюлюк–баша під час неодноразових штурмів Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастіше згадували Анку, і ці спогади, сумні і світлі, найдужче зближували їх.

У житті Златки й Арсена це був найщасливіший час. Минули, канули в безвість важкі злигодні й небезпеки, які стрічалися на їхньому шляху. Відшуміла, мов горобина ніч, спустошлива кривава війна… Їхні почуття, ніжні, сильні, красиві, з якими вони вже не таїлися, ніби вихлюпували з їхніх молодих сердець. Златка від кохання розквітла, її очі, теплі, сині, мов літне море, шукали Арсенових очей і не могли відірватися від них. Жартуючи, вона погрожувала своєму милому, що поїде в Січ і випише його з запорозького реєстру, щоб він був завжди з нею.

— Жінок у Січ не пускають, — сміявся Арсен.

— Я вже якось доберуся до вашого кошового.

Та на Запорожжя довелося виїхати не Златці, а Арсенові, і то дуже спішно.

Одного дня прискакав гонець і сповістив, що всі запорожці мусять прибути до Січі на раду.

— Це ненадовго, — втішав Арсен Златку.

— Але небезпечно.

— Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового. Напевне, це знову буде Іван Сірко, якщо не захворіє старий… Вип’ємо на радощах кілька бочок горілки та меду — і додому…

Златка нічого не сказала. Тільки волошкові очі потемнішали від хвилювання.

За кілька днів у Дубову Балку заїхали запорожці з Лубен і Лохвиці, і Арсен з Романом поїхали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хаті. Зажуреним поглядом дивився на від’їжджаючих, побивався:

— А най його мамі, яке лихо спіткало чоловіка! Ні тпр–у–у, ні ну! Сиди, пане Мартине, на припічку, як пес на прив’язі! Тьфу!

ПОБОЇЩЕ В СІЧІ

1

Лист запорожців дійшов до султана. Розлютований невдалими походами під Чигирин, Магомет Четвертий ошаленів від такого нечуваного нахабства якихось, на його думку, волоцюг, голодранців, що посміли насміятися з намісника Бога на землі. Драгомана з полонених козаків, який прочитав і переклав листа, звелів негайно скарати на горло, а сувій жовтавого цупкого паперу кинув собі під ноги — потоптав, а потім спалив над свічкою.

— Я знищу Запорожжя! — закричав несамовито.

Той крик долинув до всіх закутків великого султанського палацу. Здригнулася двірцева варта. Зблідли паші і чауші, впали ниць у тронному залі, чекаючи виходу свого володаря.

— Я зрівняю з землею їхню мерзенну Січ! — верещав ще дужче султан, помутнілими від гніву очима оглядаючи зігнуті спини підданих.

Візирі, паші, великий муфтій, вчені мулли, чауші луною відгукнулися:

— Воля падишаха — воля Аллаха!

Наприкінці грудня, зимової стуленої ночі, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою і п’ятнадцятьма тисячами яничарів і спагіїв, присланих морським шляхом з Туреччини, таємними дорогами, відомими тільки найдосвідченішим провідникам, підходив до Січі.

Ще в Бахчисараї він разом зі своїми мурзами і гениш–ачерасом[126] Мурас–пашею обміркували, як знищити кубло гяурських розбійників — Запорозьку Січ. Усі зійшлися на тому, що найкраще застукати запорожців зненацька, коли вони не чекають нападу і коли їх у Січі найменше. Відомо, що на зиму запорожці розходяться по зимівниках, зоставляючи лише шістсот–сімсот чоловік для охорони фортеці. Тому хан намислив напасти в ніч на другий день Різдва, гадаючи, що запорожці, перепившись ради свята, спатимуть, мов убиті, і їх можна буде легко перерізати, мов куріпок.

Хан горбиться в сідлі, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипає за носа й щоки, а хижий північний вітер залітає під сукняний башлик і холодить спину.

Орда пробирається степом тихо. На останньому привалі воїни вволю нагодували коней, щоб не іржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею від тисяч кінських копит, та і його вітер відносить геть від Січі в ногайські степи.

З темряви виринули два вершники. Під’їхали до хана — вклонилися. Хан натягнув повід — зупинився. Впізнав мурзу Алі з улусу Ширин–бея. Другий вершник тримався позаду.

— Великий хане, — сказав Алі, — за два фарсахи — Дніпро. На тому боці — Січ. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут має бути козацька застава. Я наказав передовому загонові зупинитись…

— Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алі, візьми півсотні воїнів, проберись таємно вперед — знайди заставу. Щоб жодної живої душі не випустили! Ми повинні підійти до Січі непоміченими! Хай Чорнобай покаже дорогу!

— Слухаюсь, великий хане!

Вершники повернули коней — погнали в холодну темряву ночі.

Незабаром усе військо зупинилося в глибокій балці. Алі з Чорнобаєм відібрали найспритніших воїнів, спішились і тихо, один за одним пішли вперед. На гребені горба зупинились, присіли в заростях сухого, напівзаметеного снігом полину. Далі Чорнобай поповз один.

Сніг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сікла обличчя. Але він не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур’яни, втягував носом морозне повітря.

Раптом зупинився: запахло димом. Висунувши голову з–за замету, оглянувся навкруги. На горбі забовваніла чорна хижка. Біля неї, на тлі темно–сірого неба, вимальовувалась тринога вежа.

Бекет! Запорозька застава!

Чорнобай тихо свиснув. До нього підповз Алі. Позад нього, у засніженому сухому бадиллі, темніли кошлаті малахаї татар.

— Алі, застава, — прошепотів Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. — На вежі нема нікого. Холодно — всі поховалися… А може, й сплять… Візьми трьох найсильніших батирів — підемо з ними попереду. Решта — хай ідуть слідом!

П’ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руці ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку він помітив вартового, який у важкому овечому кожусі куняв під навісом. Звідти доносилося тихе кінське іржання.

Чорнобай подав Алі знак, щоб зупинився зі своїми сейменами, а сам