Читати книгу - "Вигнання з раю"

і що тоді станеться з улюбленою донькою і з її надіями на вищу освіту. І страх і жах!

— Про якого це ви Пшоня? — сухоголосо поспитав Жмак.

— Я думав, ви чули. Прислав нам хтось нового вчителя фізкультури.

— Правильно зробили, що прислали. Треба, щоб підростаюче покоління росло міцним і загартованим!

— Пшонь нагартує! Цілий день спить у спортзалі біля увімкненого телевізора, а на телевізорі замість антени — пляшка! Хочете поглянути?

— При чім тут — поглянути? — майже злякано замахав руками Жмак. — Ваші кадри, вам і відповідати.

— Багатувато на мене падає,— зітхнув Гриша, — і кози, і кадри.

— Кози ваші і кадри ваші теж! — припечатав Жмак. — Що треба для цього зробить? Виявити увагу, оточити турботою, створити умови, прислухатися до запитів, задовольнити вимоги!

Від таких вказівок чоловік виснажився б і попоївши як слід, а Жмак же з самого дому не мав ріски в роті. Втративши будь-яку надію пообідати сьогодні у Веселоярську, він зі зневажливою співчутливістю окинув поглядом Левенця (рано висунули, ой рано!), недбало кивнув йому, виніс свою дебелу субстанцію з кабінету, зійшов по сходах, сів у машину, хряпнув дверцятами, промурмотів:

— І-ван!

— Слухаю.

— Пристебни.

Іван пристебнув Жмакову голову, щоб не теліпалася, диркнув мотором, спитав:

— Додому?

— А куди ж?

— Ви хоч поспіть.

— Поспиш тут з цими молодими кадрами! Хто ж за них подумає, як не я!

Іван вирулював на Шпилі і думав: захропе товариш Жмак чи не захропе? Як-не-як, а в животі ж порожньо — і вже сила не та.

А Гриша побіг до телефону, щоб похвалитися перед Дашунькою, як він одпровадив уповноваженого.

Можуть подумати, що оце і є те вигнання з раю, яке автор обіцяв на початку своєї розповіді. Але доведеться розчарувати занадто поквапливих читачів. Ця книжка не про вигнання Жмака. Бо що таке Жмак? Тільки адміністративний епізод. Сам себе народжує, сам себе й знищує.

Котилася торба…

Ах, які то були благословенні часи, коли наші діти безтурботно виспівували-вигукували: «Котилася торба з великого горба, а в тій торбі хліб-паляниця…»

Тепер торба сама чомусь не котиться, її треба везти й перевозити, робити це, як співається, на землі, в небесах і на морі, отой «хліб-паляниця» важить мільярди пудів, — а люди? Скільки їх, куди прямують, хто і як, кого везе?

Гриші після тяжких переживань од занадто шорсткого контакту з товаришем Жмаком не сиділося на місці, кортіло кудись котитися, кататися на мотоциклі з Дашунькою, і він вхопився за телефонну трубку, а тоді відсмикнув руку, подумавши: «А чи годиться голові сільради кататися на мотоциклі зі своєю жінкою?» Але тут же подумав ще й навспак: «А з чиєю ж годиться?»

І подзвонив Дашуньці на ферму:

— Жінка в колгоспі — велика сила.

— Сам додумався чи прочитав у газеті?

— Колись прочитав, тоді забув, а тепер згадав. Можеш танцювати!

— Це ж з якої речі?

— Жмака нема.

— Нагодував його дріжджами з цукром, як муравок?

— Та ні. Хай живе. Але я його вичистив звідси надовго. Одпровадив без комюніке.

— Подзвони Зіньці Федорівні — хай возрадується.

— А я хочу з тобою возрадуватись…

— Як же ти це робитимеш? Прочитаєш вірш: «І моєю літньою судьбою на Поділля, Галич і на степ карим оком, чорною бровою ти мене у серці понесеш»? Цей чи який?

— Ну… може, прокатаємося?

— Серед білого дня? На чому ж?

— Ну… Ти ж знаєш…

— Слухай, Гришо, я зайнята, а ти з своїми недомовками! Подумай, а тоді й дзвони!

Гриша зітхнув і задумався. Справді: на чому? Він катався на коняці, на корові, на кабані, на барані, на возі, на санях, на човні, на півневі, на ковзанах, на лижвах, на громаку, на ночвах, на крутілці, на пароплаві, на баржі, на каруселі, на приводі, на вітряку, на машині, на літаку, на велосипеді, на комбайні, на мотоциклі і ще на безлічі пристроїв, яких згадати не міг. А не катався на підводному човні, на повітряній кулі, на килимі-самольоті, на ракеті, і на тому снаряді, що на ньому літав барон Мюнхаузен, на мітлі — улюбленому транспортному засобі українських відьом, на верблюді, на слоні, на віслюкові, на буйволі, на носорозі, на бегемоті, на крокодилі, на дельфіні, на китові, на анаконді і на машині товариша Жмака.

Ага, не катався в царських каретах і на колісницях для героїв.

Але хіба автомобіль (навіть «Жигулі») не комфортабельніший за всі царські карети, а в мотоциклі хіба не більше геройства, ніж і у всіх колісницях світу? Тільки й того, що в мотоцикла колеса уздовж, а в колісниць — упоперек.

Скажуть: думки не для голови сільради, та ще й у найнапруженіший період сільськогосподарського сезону. І матимуть слушність, так кажучи, що й підтвердила несподівана поява перед Гришею нового шкільного викладача фізкультури Пшоня.

Пшонь перебував у стані загрозливому. Він розповсюджував довкола себе ураганність і землетрусність, з його маслакуватої постаті вигримлювали громи, з ошалілих очей вилітали блискавиці, гостряки вусів видовжувалися в безмежжя, ніби спопеляючі пучки і лазерів. Поети б сказали: «Пшонь був рвійний».

— Ви що тут безобразничаєте! — загримів він ще з порога, висолоплюючи свій блокнотяру, довгий, як собачий язик.

Гриша, відірваний від ідеї катання, з мовчазним невдоволенням поглянув на небажаного відвідувача.

— Я вас не розумію, — сказав він стримано.

— Жмак був? — крикнув Пшонь.

— Жмак? Який Жмак?

— Той, що з області.

— Ви його знаєте?

— І я його, а він мене ще дужче! Куди ви його поділи?

— Дивне запитання. — Гриша нарешті оговтався і спробував бути суворим. — Зрештою, яке ви маєте право?

— Яке маю? А отаке! Я на все маю право! Чому не завезли до мене Жмака?

— Я не зобов’язаний…

— Сек-кундочку! Запишемо… Згодиться для карасиків…

— Може, хочете, щоб я гнався за товаришем Жмаком і кричав і йому: «Давай назадгузь!» — посміявся Гриша.

— А хоч би.

— Вам не здається, що ви перечалапкуєте?

— Що-що?

— Перечалапкуєте.

— Тобто? Прошу вточнить. А ми запишемо.

— Ще раз спробуєте отут здіймати крик — матимете справу з дільничним міліціонером Воскобойником, — пообіцяв Гриша.

— Цяцянка!

— Та ні — обіцянка!

— Молодий ви ще дуже!

— Не дуже.

— Дуже й дуже молодий. А я людина пенсійного віку і попрошу…

— Щось я не бачив вашої пенсії.

— Її обскубли ті самі, що відкусили шмат мого прізвища! Але я всіх познаходжу! Від меце не втечуть!

— Ви приїхали для цього до Веселоярська?

— А хоч би й так!

— Як приїхали, так і поїдете, — спокійно сказав Гриша, підводячись. Він сподівався, що після таких слів Пшоневі одразу заціпить. Але помилився, та ще й глибоко. Він устав, наміряючись іти з кабінету,