Читати книгу - "Лазарит"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 139 140 141 ... 179
Перейти на сторінку:
рада?

Вона зітнула плечима. Ні, нехай хоч скільки теревенять, що Джоанна тужить через розлуку з чоловіком, причина в іншому. Вільям мало знав жінок, але навряд чи любляча дружина залишалась би такою байдужою.

Маршал зібрався з духом і запитав, намагаючись, щоб його голос звучав якомога м’якше:

– Що з тобою коїться, сестро?

– Це стосується лише мене… дорогий братику.

Слово «братику» вона вимовила з наголосом, підкресливши його, і в цьому вчувався якийсь посміх чи докір. Не варто, мабуть, розраховувати на те, що родинний зв’язок примусить Джоанну довіритися йому. Але ж він насправді тривожився за неї і душа його боліла через її біду навіть дужче, ніж він очікував. Але ж так і мусить бути: вони від однієї плоті та крові.

Однак, коли він промовив це вголос, вона знову збайдужіла. Її затуманений погляд був спрямований убік – Джоанна невідривно дивилася на розп’яття, що висіло на стіні. Коли ж Вільям спробував був заговорити про те, що вона образила французького короля, Джоанна раптом сухо розсміялася.

– Повір, я це зробила йому на благо! Колись Філіп навіть подякує, що я була такою обережною.

Вільям здивовано підвів брови.

– Ти хочеш сказати, що… що ти могла б його заразити? – здогадався він. – Що ж це за хвороба?

– Це стосується лише мене! – різко повторила Джоанна.

Щирої розмови не виходило, хоча Вільям розумів: якщо він не викличе її на відвертість, Джоанна залишиться наодинці зі своїм лихом. У тому, що вона в біді, він уже не сумнівався.

Його співчутливість лише дратувала Джоанну. Вони рідня, але разом із тим зовсім чужі люди. Відкритися? Довірити братові свою таємницю, своє горе і ганьбу? Ні, вона воліла замкнутися в панцирі відчуження, як чинила весь цей час. Те, що вона пережила, зрозумівши, кого любила й чим це їй тепер загрожує, Джоанна заховала глибоко в душі. І від того, що їй не давали спокою, не дозволяли поїхати геть, розпитували й випитували, ставало ще гірше.

Так чинили всі – і її вірні слуги, і Півонія, і навіть король Річард. А тепер здолала цікавість і братика, вічно холодного та незворушного. Своє нещастя Джоанна приховувала під маскою спокою, проте страх не покидав жінку й щогодини зростав. Її дні минали у виснажливій тривозі, ніч не дарувала спокою, молитва не давала полегшення. Вона була приреченою і вже починала до цього звикати. Прокидаючись уранці, Джоанна не відчувала всередині нічого, крім порожнечі та крижаного холоду. Ця порожнеча виникла там, де раніше жило й билося серце. І з цим вона змирилася. Головне, щоб їй дали спокій доти, доки не доведеться зізнатися – і ступити в безодню…

Мовчання затягувалася. Раптом Вільям промовив:

– Я хочу розповісти тобі, чому вирішив піти із сім’ї і стати тамплієром.

Лице леді Джоанни залишилося спокійним, немов тиха вода, але в очах промайнув легкий подив. У родині де Шамперів виникали розмови про дивний вчинок Вільяма. Почесно бути членом славетного ордену, цього ніхто не заперечує, але ж не старшому синові в роду! Вільяму з моменту його народження судилося очолити рід де Шамперів, успадкувати титул барона Гронвуду та Малмсбері, стати лордом неозорих маєтків! Однак він обрав долю лицаря-монаха. І хоча на цьому шляху досягнув багато, і в сім’ї про нього говорили з гордістю, проте його ім’я завжди було оточено якоюсь таємницею. Часом Джоанна помічала, як при згадці старшого брата гірка тінь лягає на обличчя її батьків.

Вільям підвівся, підійшов до столу й почав перебирати сувої. Робив він це машинально, вочевидь намагаючись приховати свої почуття.

– Чи ти пам’ятаєш, Джоанно, як колись на Кіпрі сказала, що я схожий на батька? Тієї миті я пережив такий біль і такий бездонний відчай, яких не відчував у житті ніколи. Бо я зрозумів, що скоїв фатальну помилку. Збагнув, що я таки справді – син Артура де Шампера!

Вільям майже прокричав ці слова й раптом відкинув сувій, що стискав у руці. Коли він знову обернувся до сестри, досі важко дихаючи, то побачив, що відчуженість її покинула. Джоанна була приголомшена.

– Але ми завжди знали, що ти наш брат! – розгублено мовила вона.

– Схоже, я правильно вчинив, покинувши Англію. Пересуди вляглися, честь роду де Шамперів залишилась незаплямованою. Слава Господу! Бо що ми в цьому світі без честі? Жалюгідний прах…

Його лице розгладилося, і слова потекли потоком. Вільям розповів сестрі, яким безтурботним та щасливим було його дитинство. Він ріс веселим і безпечним, як багато дітей, котрі впевнені в тому, що їх люблять. Але вже тоді він іноді ловив на собі дивні погляди й краєм вуха чув перешіптування челяді. Діти дуже чутливі, вони все бачать і чують, зокрема й те, що не призначено для їхніх вух та очей.

– Коли народилися близнюки Елеонора та Едгіда, я був радий, що в мене з’явилися сестри. Але спадкоємцем і продовжувачем роду досі вважали мене. Потім народився Гай… – маршал ледь стишив голос. – О, я пам’ятаю, як усі тішилися з приводу його народження, як усі навколо вітали батька, наголошуючи: немовля схоже на нього. Сер Артур теж не приховував своєї радості, а мені не раз довелося почути, як люди казали, що в барона нарешті з’явився законний спадкоємець. Але як же я? Про мене всі немов забули, і я не розумів, що це означає. Я запитав у матінки, вона спершу розгубилася, а потім страшенно розгнівалася. Ніколи досі я не бачив її такою суворою до челяді. Мені вона м’яко пояснила, що люди мелють бозна-які дурниці, оскільки Гай справді схожий на батька, а я вдався в дядю, короля Генріха, отже, успадкував риси Плантагенетів, а не де Шамперів…

Вільям замовк, і Джоанна раптом пригадала, що й сама не раз чула: старший брат вдався в царствену рідню їхнього батька. Але в цьому не було нічого поганого, вона навіть пишалася тим.

Уважно подивившись на брата, Джоанна переконалася: це і справді так. Багато що в його обличчі нагадувало про короля Генріха – така ж рудизна в каштановому волоссі, той же сірий, мов шотландський граніт, відтінок очей, уперта сила в лініях підборіддя та вилиць. Так, у ньому вочевидь текла кров Плантагенетів, і те як відзначав маршала де Шампера Річард Левове Серце, свідчило: він визнає цей родинний зв’язок. Але що, як…

– Святі праведники! – мимоволі сплеснула руками Джоанна. – Вільяме, чи не хочеш ти сказати, що в старого короля Гаррі був зв’язок із нашою матір’ю? Але батько з королем так дружив!..

І раптом по-солдатському вилаялася:

– Чорти його душу матері!

1 ... 139 140 141 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарит», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лазарит"