Читати книгу - "Quo vadis"

тебе любов'ю богів, не говори нікому… якщо… тобі життя дороге…

На це Петроній нахмурив брови і з виразом нудьги та нехоті відповів:

– Можеш мене, божественний, скарати на смерть, якщо тобі заважаю, та не лякай нею мене, позаяк боги ліпше знають, чи боюсь її.

І, говорячи так, почав дивитись імператору просто в вічі, той же за хвилину відповів:

– Не гнівайся… Знаєш, що тебе люблю…

«Погана прикмета!» – подумав Петроній.

– Хотів сьогодні запросити вас на бенкет, – вів далі Нерон, – але волію зачинитись і шліфувати той клятий рядок третьої строфи. Крім тебе, помилку міг помітити ще Сенека, а може, й Секунд Карин, але зараз їх позбудуся.

Сказавши це, погукав Сенеку й повідомив йому, що посилає його разом із Акратом і Секундом Карином до Італії та в усі провінції по гроші, які наказує їм стягнути з міст, зі знаменитих храмів – словом, звідусіль, де тільки можна їх буде знайти або витиснути. Але Сенека, який зрозумів, що його змушують бути грабіжником, святотатцем і розбійником, рішуче відмовився.

– Мушу їхати в село, повелителю, – сказав, – і там очікувати смерті, позаяк я старий і нерви мої хворі.

Іберійські нерви Сенеки були міцнішими за Хілонові, й не такі вже хворі, але здоров'я його було загалом кепське, бо схожий був на тінь і голова останнім часом побіліла повністю.

Нерон, подивившись на нього, подумав, що, може, дійсно чекатиме недовго на його смерть, і відповів:

– Не хочу наражати тебе на небезпеку подорожі, якщо хворий, але з любові, що її маю до тебе, бажаю тебе мати поблизу, тож, замість поїздки в село, зачинишся в своєму домі й не покидатимеш його.

Після чого розсміявся й додав:

– Коли пошлю Акрата й Карина самих, то це все одно що послати вовків за вівцями. Кого ж над ними поставити начальником?

– Постав мене, повелителю! – сказав Доміцій Афр.

– Ні! Не хочу накликати на Рим гніву Меркурія, якого ви присоромили, перевершивши його у злодійському ремеслі. Треба мені якого-небудь стоїка, як Сенека або як мій новий друг-філософ Хілон.

Сказавши це, почав оглядатись і запитав:

– А що сталося з Хілоном?

Хілон же, прийшовши до тями на свіжому повітрі й повернувшись до амфітеатру, ще коли імператор співав, підступив ближче і сказав:

– Я тут, сяючий сину Геліоса й Селени. Був хворим, але твій спів зцілив мене.

– Пошлю тебе до Ахайї, – сказав Нерон. – Ти мусиш знати до аса, скільки там є в кожному храмі.

– Учини так, о Зевсе, і боги припровадять тобі таку данину, якої ніколи нікому не припроваджували.

– Вчинив би так, але не хочу тебе позбавляти можливості бачити ігри.

– О Ваале!.. – сказав Хілон.

Але августіани, зрадівши, що настрій імператора поліпшився, почали сміятися та кричати:

– Ні, ні, повелителю! Не позбавляй цього мужнього грека можливості бачити ігри.

– Але позбав мене можливості бачити цих крикливих капітолійських гусят, чий мозок, узятий разом, не заповнить і жолудевої шкаралупки, – заперечив Хілон. – Пишу ось, первородний сину Аполлона, гімн по-грецьки на твою честь і тому хочу провести кілька днів у храмі муз, аби благати їх про натхнення.

– О, ні! – закричав Нерон. – Хочеш ухилитися від наступних ігор! Нічого не вийде!

– Присягаюся, повелителю, що пишу гімн.

– Так будеш писати вночі. Благай Діану про натхнення, адже вона сестра Аполлона.

Хілон опустив голову, поглядаючи зі злістю на присутніх, які знову почали сміятись. Імператор же звернувся до Сенеціона й до Суїлія Неруліна:

– Уявіть собі, – сказав він, – із призначених на сьогодні християн удалось упоратися ледве що з половиною.

На це старий Аквіл Регул, великий знавець усього, що стосується амфітеатру, подумав хвилину й зауважив:

– Ті видовища, в яких виступають люди sine armis et sine arte[369], тривають так само довго, але менш цікаво.

– Накажу давати їм зброю, – відповів Нерон.

А забобонний Вестин раптом вийшов із стану задумливості й запитав таємничим голосом:

– Чи помітили ви, що вони, помираючи, щось бачать? Дивляться вгору й помирають, буцім без страждань. Я певен: вони щось бачать…

Сказавши це, підвів очі до отвору в даху амфітеатру, над яким уже ніч почала розстилати свій усипаний зірками веларій. Але решта августіанів відповіли сміхом і жартівливими припущеннями, що християни можуть бачити у хвилину смерті. Тим часом імператор подав знак рабам зі смолоскипами і покинув цирк, а за ним весталки, сенатори, сановники й августіани.

Ніч була ясна, тепла. Перед цирком ще товпилися люди, що хотіли побачити імператора, та якісь похмурі й мовчазні. Тут і там пролунали оплески і стихли відразу. Скрипучі повози все ще вивозили зі споліарію криваві останки християн.

Петроній і Вініцій сиділи на ношах мовчки. Тільки поблизу вілли Петроній запитав:

– Чи подумав ти про те, що я тобі говорив?

– Так, – відповів Вініцій.

– Чи ти віриш, що тепер і для мене це справа найбільшої ваги? Мушу її визволити наперекір імператору і Тигелліну. Це боротьба, в якій я твердо вирішив перемогти, така собі гра, в якій хочу виграти, хоч би й ціною власного життя… Сьогоднішній день утвердив мене в цьому намірі.

– Нехай тебе винагородить Христос!

– Ось побачиш.

Так розмовляючи, зупинилися перед дверима вілли й зійшли з нош. У цю хвилину якась темна постать наблизилася до них і запитала:

– Ти – шляхетний Вініцій?

– Так, – відповів трибун. – Чого тобі треба?

– Я – Назарій, син Міріам; прийшов із в'язниці й приніс тобі звістку про Лігію.

Вініцій поклав йому руку на плече і при світлі смолоскипа подивився йому в вічі, не в силі вимовити й слова, але Назарій відгадав запитання, що завмерло на його вустах, і відповів:

– Поки що жива. Урс послав мене до тебе, пане, сказати, що вона лежить у гарячці, молиться й повторює твоє ім'я.

А Вініцій відповів:

– Слава Христу, який може повернути її мені.

Потім, узявши Назарія за руку, провів його до бібліотеки. За хвилину, одначе, надійшов і Петроній, аби чути їхню розмову.

– Хвороба вберегла її від ганьби, нелюди ці бояться зарази, – сказав хлопець. – Урс і лікар Главк не відходять од її ложа ні вдень, ні вночі.

– Чи охоронці лишилися ті самі?

– Так, пане, і Лігія в їхній кімнаті. В'язні, що були в нижньому приміщенні, перемерли всі від пропасниці або задихнулися від спеки.

– Хто ти? – запитав Петроній.

– Шляхетний Вініцій мене знає. Я – син удови, в якої мешкала Лігія.

– І християнин?

Хлопець поглянув запитливо на Вініція, але, бачачи, що той у цю хвилину молиться, підвів голову і сказав:

– Так.

– Яким чином тобі вдається вільно проходити