Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

бій і привели до перемоги, хоч вони ладні докласти всіх зусиль, аби тільки винищити ворогів свободи.

Але обережніші з них казали:

— Під час замирення в Генті голландські та бельгійські сеньйори домовилися покласти край ворожнечі, заприсяглися, що обидві країни — Бельгія і Нідерланди — допомагатимуть одна одній, оголосили мир поміж двома релігіями, а королівські укази й конфіскації визнали недійсними, обіцяли знищити всі колони, трофеї, написи, статуї, поставлені герцогом Альбою на нашу ганьбу. Але в серцях ватажків ворожнеча не згасла. Дворяни й духівництво намагаються будь-що розірвати союз між областями. Вони проїдають гроші, які отримують для армії. П’ятнадцять тисяч справ про повернення конфіскованого майна лежать нерозглянуті. Лютерани й католики об’єдналися проти кальвіністів. Законні спадкоємці не можуть домогтися, щоб з їхніх маєтків вигнали узурпаторів. Статуя герцога скинута на землю, але образ інквізиції міцно закарбувався в серцях дворян і попів.

І бідне селянство, і нещасні городяни — всі чекали вождя, хороброго й надійного, який би повів їх у бій за свободу.

І вони говорили між собою:

— Де ж ті високі мужі, що підписали угоду і об’єдналися для блага вітчизни? Навіщо ж ті лицеміри уклали так званий священний союз? Хіба для того, щоб його одразу ж і розірвати? Навіщо було збиратися з таким галасом і накликати гнів короля, щоб потім цю справу безглуздо зрадити? Якби ці п’ятсот великих і малих панів, що були там, об’єдналися в братерський союз, то могли б нас урятувати від лютих іспанців. Але вони пожертвували добром Бельгії заради свого особистого добра, так само як графи Егмонт і Горн.

— Горе нам! — казали в народі. — Гляньте, ось прийшов тепер дон Хуан, гоноровитий красень, ворог Філіппів, але ще більший ворог нашої країни. Він прийшов сюди заради інтересів папських і своїх власних. Дворянство і духівництво зрадили нас.

Вони тільки вдають, ніби воюють. На стінах будинків у Генті й Брюсселі, на щоглах гезівських кораблів можна бачити імена цих зрадників, воєначальників і комендантів фортець: графа Лідекерке, що, не обороняючись, здав свій замок донові Хуану; профоса міста Льєжа, який хотів продати місто донові Хуану; панів Арсхота, Мансфельда, Берлеймона, Рассенг’єна; імена членів Державної ради — Жоржа де Лалена, губернатора Фрісландії, головнокомандувача Россіньйола — емісара дона Хуана, кривавого посередника між Філіппом і Хаурегі[247], що вчинив невдалий замах на принца Оранського; ім’я архієпископа Камбрейського, що хотів пустити іспанців у місто; імена антверпенських єзуїтів, що давали Генеральним штатам три бочки золота, тобто два мільйони флоринів, щоб не руйнувати фортеці, а зберегти її для дона Хуана; ім’я єпископа Льєзького; єпископа Утрехтського, якого городяни вислали, щоб в іншому місті шукав поживи для зради; католицьких проповідників, що зводили наклепи на патріотів; назви жебрущих орденів, що плели інтриги в Генті на користь дона Хуана. Жителі міста Буа-ле-Дюк прибили до ганебного стовпа ім’я кармелітського ченця П’єра, що при допомозі єпископа і духівництва намагався здати місто тому ж таки донові Хуану.

В Дуе[248] городяни, правда, не повісили in effigie[249] ректора університету, що також тяг руку за іспанцями, але на кораблях гезів можна було бачити повішені опудала, на грудях у яких були почеплені списки ченців, абатів, прелатів і тисячі восьмисот багатих жінок і дівчат-бегінок з Малійського монастиря, що на їхні пожертви кати батьківщини об’їдалися, пишно одягались, розкошували.

На цих опудалах, як на ганебних стовпах, можна було прочитати імена зрадників: коменданта фортеці Філіппвіль, маркіза д’Арро, що розтринькав бойові та харчові припаси лише для того, щоб, посилаючись на їх брак, здати місто ворогові; ім’я Бельвера, що здав Лімбург, хоч місто могло триматися ще сім місяців; імена голови вищої ради Фландрії, голів Брюггського й Малійського магістратів, що хотіли віддати свої міста донові Хуану; імена членів Гельдернської рахункової палати, яку закрили за зраду; імена членів Брабантської ради, урядовців герцогської канцелярії, таємної і фінансової ради; імена намісника і бургомістра міста Менен, а також і тих лиходіїв, що пропустили дві тисячі французів, які йшли грабувати сусіднє графство Артуа.

— Біда нам, — говорили між собою городяни, — герцог Анжуйський засів тепер у нашому краю, хоче стати королем. Чи бачили ви, як він входив у Монс? Товстозадий курдупель, носатий, жовтопикий, криворотий. Цей вельможний принц має нахил до неприродного кохання, за що й прозвали його, щоб з’єднати в його титулі жіночу стать з чоловічою, — «її високість герцог Анжуйський».

Уленшпігель замислився. А потім заспівав:

Світить сонце в блакитному небі;

Жалобою вкрийте знамена

Й руків’я гострих шпаг,

Коштовності всі сховайте,

Дзеркала до стін оберніть,

Бо я співатиму про Смерть,

Про зрадників буде мій спів[250].

Вони п’ятою наступили

На груди й горло гордим країнам:

Фландрії, Брабанту, Геннегау,

Антверпену, Артуа, Люксембургу.

Запроданці — дворяни й попи,

Приваблює їх нагорода.

Про зрадників я заспіваю.

Всюди країну грабує ворог:

Іспанці вже в Антверпен вдерлись,

Офіцери, попи і прелати

Гордо гуляють по місту,

Вбрані в шовки, оксамити.

В них пики від трунків лисніють,

Виявляють їхню ганьбу і безчестя.

Вже підносить голову знов

З тріумфом інквізиція хижа,

Й тоді новітні Тітельмани

Хапатимуть глухонімих

          За єресі.

Про зрадників буде мій спів.

Ви підписали «Компроміс»,

Мерзенні боягузи.

Прокляття вашим іменам!

З ким ви в часи війни?

Ви тягнетесь услід за іспанцем,

Мов круки за падлом.

Гриміть, барабани жалоби!

Країно бельгійська! Прийдешність

Тебе засудить: зі зброєю в руках

Ти віддалась на грабунок.

Майбутнє, ти не квапся,

Бо глянь: зрадники заповзялися.

Було їх двадцять — тисяча тепер.

Вони пости важливі захопили

Й посади меншим роздають.

Вони вже втямили як слід:

Щоб підірвати опір, сіють

Між нами лінощі й незгоду —

Одвічні гасла зради.

Крепом дзеркала вкривайте

І руків’я гострих шпаг.

Про зрадників буде мій спів.

Злочинцями вони оголосили

«Незадоволених», іспанців;

Не дозволяють помагати

Ні хлібом, ні притулком,

Ні порохом, ані свинцем.

Коли ж їх схоплять, щоб повісить, —

Атож, щоб повісить, —

Одразу їх звільняють.

«Повстань!» — волає вам Брюссель.

«Повстань!» — волає Гент

     І весь народ бельгійський.

О бідні люди, хочуть вас

Розчавити король

І папа, що вже лаштує

На Фландрію похід хрестовий,

Вони, запроданці, вже йдуть

     На запах крові,

Їх цілі зграї, псів,

     Гієн і зміїв.

Їм тільки б жерти, тільки б пити.

Нещасна земле батьківська, тобі

     Судилися руїна й смерть.

О, то не дон Хуан

Сприяв Фарнезе[251],

Улюбленцеві папи,

А ті, кого обдарувала