Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

52.1

Торгова площа нагадувала мурашник, тільки дуже галасливий. Усі щось кричали, обговорювали, торгувалися. Навколо снували вантажники з великими візками, продавці-лоточники з різними смаколиками та напоями. Простий народ ряснів різноманіттям нарядів, безглуздо прогулюючись від одного прилавка до іншого, мігруючи між барвистими скриньками з одягом, дрібничками та господарськими товарами.

Мені дуже пощастило, і батько Магди був удома – якраз повернувся до обіду.

– Це ви? Що вам потрібно? Золото ми не віддамо, – суворо сказав він, озираючись на всі боки.

 Що ви, мені не потрібне золото! Я просто хотіла поговорити.

Чоловік оглянув мене з голови до п'ят, подумав трохи та впустив все-таки всередину тісної кімнати, в якій всюди були розкидані речі й стояли мішки з речами. Мабуть, я прийшла вчасно – вони збиралися переїжджати звідси. Я побачила і Магду, яка клопотала в крихітній кухоньці, що примикала до спільної кімнати. Дівчинка встигла трохи підрости за цей час. Вона весело наспівувала якусь пісеньку і посміхалася. Крихітка відразу впізнала мене, і усмішка відразу зійшла з її гарненького смуглявенького личка.

Говоріть, навіщо прийшли. У нас мало часу. Ми їдемо зі столиці.

Мені сказали, що це ви повідомили всім про смерть Ніневії. Отже, ви її знайшли першим? – тихо запитала я, поглядаючи на зблідлу дівчинку, якій знову нагадали ту страшну ніч.

Магдо, сходи прогуляйся ненадовго, дитинко, – швидко сказав він, щоб дівчинка не чула нашу розмову, а коли малеча вискочила за двері, продовжив. - Так. На наступний ранок. Я нічого не брав! А ті монети… Магда сказала, що це прощальний подарунок леді Ніни, – сумбурно почав виправдовуватися він.

Заспокойтесь, будь ласка! Мені не потрібні монети... Я хотіла лише запитати, чи там був ніж? Яким вона себе...

Я не пам'ятаю. Я нічого не чіпав. Одразу покликав на допомогу, і її тіло забрали.

Але ж ви бачили ніж? Він, мабуть, мав бути там!

Вибачте, але я справді не пам'ятаю. Може, й був... Почалася суєта... Її забрали, потім у хату прийшли якісь люди з палацу, і я пішов.

Ясно. Дякую вам. Сподіваюся, у вас із Магдою все буде добре, – сказала я на прощання і вийшла.

Чоловік зачинив за мною двері.

Батько Магди нічого корисного не сказав, але в мене ще жевріла надія, що речі ворожки зберігаються на складі, куди мене водив Улісс.

Я одразу попрямувала до нього.

 

***

 

– Ти повернулася? Як успіхи? – поцікавився архітектор, розглядаючи моє нове менш відверте вбрання з розчаруванням, яке йому дуже погано вдалося приховати.

Ніневія прокляла мене цим чортовим ножем Аліса – атаме чи як його там... Мені треба його знайти. Ти можеш відвести мене туди, де зберігаються її речі? Раптом він десь там. 

Улісс недовго думаючи кивнув, взяв мене за руку, і ми перемістилися до комори, забитої старим барахлом, серед якого приречені були тліти й речі Ніни.

Я тут же почала обшукувати великі контейнери, без особливого задоволення порпаючись у старих, пропахлих вогкістю, речах покійниці. Улісс намагався допомогти мені, піднімаючи силою майстерності ворохи одягу та усіляких дрібниць у повітря, щоб легше було розглянути їх. Я почала наслідувати його приклад, піднімаючи цілі вихори з предметів у повітря, щоб вони кружляли навколо мене, але нічого схожого на атаме не знайшла.

Потім мене осяяло, і я придумала лайф-хак краще.

Ти можеш створити великий магніт, який притягуватиме все металеве з цих ящиків?

Чудова ідея! Ану відійди! – скомандував він з азартним блиском в очах, і взявся рукою за капелюх. Він зосереджено думав кілька хвилин, і я побачила, як на стіні проявляється якась пластина.

– Готово! – сказав він, і привів гігантський магніт в дію, спрямовуючи пластину на речі ворожки. До нього миттю стали злітатися металеві предмети: посуд, металеві прути, кухонне начиння, залишки арматури.

Я з відкритим ротом спостерігала, як з-під купи речей вистрибували миски та ковші й мчали до магніту. Коли почали тріщати стільці та ящики, з яких невидима сила витягувала цвяхи, я попросила Улісса зупинитися.

Я думаю, всі ножі, які були тут, вже притяглися.

Улісс згідно кивнув, і ми стали перебирати купу металу. Нам попалася пара кухонних та столових ножів, і ще один канцелярський, але він зовсім не був схожим на той, що був у Інесси.

Все марно, – роздратовано сказала я, змахнувши волосся зі спітнілого чола, і присіла навпочіпки. – Він як крізь землю провалився.

Може, його забрала сама власниця? Ти говориш, це ніж семиденної Королеви Інесси?

Зникнути він не міг. Якщо десь убуло, значить, десь прибуло... І цілком можливо, що вона повернулася за ним, раз це така цінна річ, – я взялася за голову, не уявляючи, що робити далі. – Уліссе, якщо це так, то мені кінець. Інесса сюди ніколи не повернеться. Де мені тепер її шукати? І де гарантія, що вона не приріже мене цим атаме заради якогось свого бажання. Горе мені, горе...

Стривай ревти! Не виношу я жіночих сліз. Благаю! – заволав Улісс, почувши тихі схлипи. – Потрібно подумати... Якщо ніж належав Алістеру, значить, він є й у твоєму світі. Адже вона могла тільки скопіювати атаме, але не могла протягнути справжній у Феєрію.

І де мені його шукати? Це ж як голка у стозі сіна! Шукати атаме на цілій планеті!

Не обов'язково. Тобі потрібно дізнатися все про минуле життя Інесси, де вона жила, чи має вона нащадків. Можливо, її речі десь збереглися. Адже це коштовна, цінна реліквія.

Уліссе, ти геній! – тут же схопилася я і кинулася його обіймати.

Ну звичайно ж! Як я сама не здогадалася? Щоб скопіювати атаме для своєї мети, їй потрібно було знайти його в моєму світі. Якщо припустити, що вона зробила це не так давно, плануючи замах на Алістера з його допомогою, значить, вона повинна була з'являтися в моєму світі. А зробити це вона могла лише одним способом – не у своєму тілі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍