Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

падав, але тільки так пілот міг розкрутити двадцятидвохметровий п’ятилопатевий гвинт.

— Віку, швидкість… швидкість… — безперестану повторював Гордон Лі, нагадуючи Вікторові про вертикальну швидкість. Швидкість зниження не повинна перевищувати 25–30 м/с, щоб перед приземленням її можна було погасити, збільшивши крок гвинта.

— Я стежу, не дрейф. Шукай чистину, — пілот зиркнув праворуч і, побачивши, що Гордон Лі Купер із лицем, укритим краплинами поту, вчепився побілілими пальцями в сидіння під своєю гепою, сказав іще раз: — Знайди мені прогалину, Гордоне!

Другий пілот відпустив крісло та, витягнувши шию, став шукати місце, куди можна було б утиснути гелікоптер. Як на гріх, всюди, куди не глянь, простягалася глуха пелена джунглів.

— Чорт, — лайнувся Гордон Лі.

Друга строго необхідна для м’якої посадки вертольота з неробочими двигунами умова — це наявність вільної від дерев ділянки для приземлення. Під час авторотації гелікоптер приземляється «по-літаковому», знижуючись і водночас рухаючись уперед, а не опускаючись вертикально (у разі вертикального спуску швидкість в останні моменти буде завеликою, тож енергії гвинта не вистачить, щоб погасити її перед землею). Перед посадкою пілот різко збільшує крок гвинта, гвинт сповільнюється, підйомна сила зростає, а вертикальна швидкість скочується до нуля. Вертоліт м’яко сідає з короткою горизонтальною пробіжкою — як літак — «по-літаковому». Якщо ж чистої й відносно рівної смуги немає, безпечне приземлення є малоймовірним.

Коли швидкість спуску сягнула 26,5 м/с, Віктор помалу збільшив крок гвинта. Мі-17 сповільнив падіння. Цього разу нутрощі чоловіків сплющились у нижній частині тулуба. Через секунду гелікоптер більше не падав, він плавно знижувався, рухаючись уперед. Віктор злегенька відхилив стійку керування циклічним кроком гвинта праворуч, перевіряючи, чи вертоліт слухається його. Мі-17, ледь подриґуючи, наче сонний собака, що відганяє мух, відхилився в правий бік.

«Усе добре», — машина під контролем.

І тільки потому пілот підняв голову, визирнувши крізь лобове скло.

«Лайно».

— У нас проблеми, — озвався Гордон Лі.

— Бачу.

Розкошлана сизо-зелена поверхня сельви наближалась. Віктор крутив головою, марно вишукуючи прогалину в кронах дерев. На десятки кілометрів навкруг землю встилала ковдра з тропічного лісу. Пілот зважував можливість відшукати пагорб, якесь місце, де верхівки дерев розташовуватимуться близько до землі, щоб спробувати протиснути рослинність під час посадки, проте нетрища виглядали такими щільними, що годі було роздивитися, де та земля. З тривогою він думав, що доведеться саджати Мі-17 будь-де.

Гордон Лі Купер озирав джунглі праворуч за курсом і, сам того не усвідомлюючи, щирив зуби. Повсюди триклятий ліс. Джим Ломбарді тупився вибалушеними очима в стелю кабіни та, захлинаючись, белькотів:

— О Господи… Господи… Господи…

Від найвищих дерев вертоліт відділяло не більше як двісті метрів.

Віктор відчув, як долоні стають липкими.

Сто п’ятдесят…

Із безпристрасним подивом Віктор Шако відзначив, що в таку критичну мить міркує про цілковито сторонні, подекуди несусвітні речі. Він раптом почав підраховувати, у скільки стала Джейсону витівка зі скиданням харчів крізь задні дверцята. Самих лише продуктів у вантажному відсікові було на 7–8 тисяч доларів. Крім того, враховуючи, що година польоту Мі-17 вартує 3–3,5 тисячі баксів (пальне, сервіс, те-се), своїм екстреним розвантаженням Віктор видув у трубу більше як 30 тисяч доларів. Далі зринула ще більш дивна думка: «Що вони тепер їстимуть? Адже… вертольота більше не буде. Hip сьогодні не повернеться. Більше не буде на чому літати по харчі чи пальне для генератора». Звісно, у Джейсона лишається маленький «Colibri», який напочатках замінить Мі-17. Принаймні харчі той карапуз зможе тягати. Але щось підказувало, що він помиляється: «Colibri» не допоможе. Пілот якийсь час не розумів чому, і знадобилось кілька секунд, щоби мозок віднайшов причину: «Colibri» не підстрахує, не виручить, тому що він, Віктор Шако, також не повернеться на Паїтіті. Сьогодні він загине.

Сто метрів…

«Паскудство…»

— П’ятдесят метрів, — відзначив Гордон Лі. Слова звучали так, наче рот другого пілота було напхано землею.

Нерівна зелена поверхня промайнула менше ніж за п’ятнадцять метрів під днищем Мі-17.

Сорок метрів… Окремі гілки черкали днище.

Віктор опустив руку, намацавши пальцями важіль «крок-газ» із лівого боку від крісла. Збільшення кроку гвинта, що є завершальним етапом авторотаційного спуску, на жаргоні вертольотчиків має назву «підрив гвинта»: лопаті повертаються навколо поздовжньої осі, забезпечуючи найбільш можливий кут для потоку повітря, що набігає («спираються» на повітря), підйомна сила стрімко зростає і…

— Brace for impact![164] — закричав Віктор і смикнув ручку «крок-газ» на себе.

Він зробив усе правильно. Набрав висоту, «спустив» гелікоптер униз, коли заглухнули двигуни, тим самим розкрутивши ротор, вчасно виконав «підрив гвинта». Не його вина, що приземлятися довелось у непролазній сельві.

Шум лопатей поінакшав, поважчав, і вертоліт завис, породивши відчуття ущипливої порожнечі в животах Віктора, Джима й Гордона Лі. Швидкість зниження впала до 1 м/с, що було ідеальним для посадки… певна річ, якби знайшлося куди сідати.

Дві секунди Мі-17 мчав просто вперед, зминаючи носом нещільні крони найвищих дерев. Лопаті чіплялися за гілки, гнулись і з дивним звуком (так наче рветься туго натягнутий дріт) ламалися. Щось дзвінко заскреготало в автоматі перекосу[165], стійку керування циклічним кроком гвинта вирвало з рук Віктора. Ще через секунду, лишивши за собою широкий тунель, вертоліт повністю зник у заростях, пішов, як субмарина під воду. На коротку мить Мі-17 зупинився, не посуваючись ані вперед, ані униз — Віктор устиг зміркувати, що, можливо, туге переплетіння гілок утримає вертоліт, а їм удасться вибратися, злізти на землю по ліанах, — але порожній Мі-17 важить 7 тонн, і це занадто навіть для найгрубших на планеті дерев. Пролунав оглушливий тріск — затріщало зразу звідусіль, — і гелікоптер зірвався.

У момент удару об землю Віктор побачив, як неприродно вигнулася шия Гордона Лі. Ліва ключиця зламалася, прорвала шкіру та, вистромившись практично на всю довжину, в’їхала у підборіддя. Другий пілот змахував на ляльку, якій невидимий малюк намагається відкрутити голову. Ця думка стала останнім, що промайнуло у Вікторовій голові перед тим, як свідомість облягло чорнотою.

CLXIII

20 серпня 2012, 13:00 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман стояв біля ліжка та з сумом дивився на Семена. Біля розпухлої ноги росіянина порався Мел Барр. Сьома, знову вирубившись, лежав без свідомості.

— Що скажеш, костоправе? — запитав сивочолий.

— Кепські справи, — після отруєння Ірландець розтягував слова, вони виповзали з його рота однорідною клейкою масою. Руки, що бинтували ногу, час від часу смикались, і бинт вислизав з-поміж пальців.

— Як саме кепські?

— Я дав йому антибіотики, та, боюся, це не допоможе. Хлопцю потрібна операція.

Джейсон підібгав губи. Стільки лайна звалилося на голову — диверсія, спалений барак, втрата Мі-17 з усіма пілотами, тепер іще Семен —