Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

рухали країну в напрямку політичного об’єднання. Розкопані кофуни містили розкішне поховальне начиння, але досліджувати всі найбільші за розміром кофуни досі заборонено, бо вважається, що в них спочивають останки родоначальників японської імператорської династії. Наочні докази політичної централізації у вигляді кофунів наділяють правдоподібністю оповіді зі значно пізніших японських і корейських хронік про японських імператорів цієї доби. Протягом кофунського періоду Корея справляла потужний вплив на Японію — чи то через завоювання Японії корейцями (як вважають корейці), чи то через підкорення Кореї японцями (як вважають японці), — який проявився у поширенні з материка на Японський архіпелаг таких практик, як буддизм, письмо, їзда верхи на конях та нові методи гончарства й металургії.

І нарешті в 712 році із укладенням першої японської хроніки, в якій міфи пересипано перекрученнями реальних подій, Японія виходить на арену писемної історії. Станом на цей рік країну населяли безсумнівні японці, а від їхньої мови (яку називають старояпонською) безсумнівно походить сучасна мова, якою говорять японці. Імператор Акіхіто, який править Японією в наші дні, є прямим нащадком у 82 поколінні того імператора, за якого в 712 році уклали першу хроніку. Також він за традицією вважається 125-м прямим нащадком легендарного першого імператора Дзимму, прапраправ- нука богині сонця Аматерасу.

За 700 років яйойського періоду японська культура зазнала значно доко- рінніших змін, ніж за 10 тис. років дзьомонського періоду. Різкий контраст між стабільністю (читай — консерватизмом) культури дзьомон та радикальними змінами яйойського періоду — одна з найбільш дивовижних особливостей японської історії. Цілком очевидно, що близько 400 р. до н. е. відбулося щось епохальне. Що ж саме? Від кого походять сучасні японці — від дзьомонського населення, носіїв яйойської культури чи від тих і тих разом? Протягом яйойського періоду населення Японії виросло в разючі 70 разів: чим спричинене це зростання? Три гіпотези, між якими точиться запекла дискусія, претендують дати відповідь на ці питання.

Згідно з першою з них, дзьомонські мисливці-збирачі поступово перетворилися на сучасних японців. Маючи багатотисячолітній досвід проживання в осілих селах, вони були добре підготовлені, щоб перейняти сільське господарство. Під час трансформаційного яйойського періоду вони отримали з Кореї лише посівний матеріал холодостійкого рису та знання про методи заливного зрошення полів, завдяки чому змогли виробляти більше їжі та зростати чисельно. Деяким сучасним японцям ця теорія до смаку, бо вона мінімізує небажаний внесок корейських генів у японський генофонд і обґрунтовує самобутність японського народу щонайменше 12 тис. років його окремого існування.

Друга теорія викликає негативні емоції в японців, котрим до вподоби перша, позаяк у ній стверджується, що під час трансформаційного яйойського періоду відбувся масовий наплив іммігрантів із Кореї, які занесли з собою на Японський архіпелаг корейські сільськогосподарські методи, культуру та гени. Острів Кюсю пропонував корейським рільникам райські умови, бо був волог ішим і болотистішим за Корею, а отже, сприятливішим для вирощування рису. Згідно з однією оцінкою, до Японії протягом яйойського періоду перебралося кілька мільйонів іммігрантів із Кореї, які стерли всі генетичні сліди дзьомонського населення, кількість якого оцінюють десь у 75 тис. на початку яйойського періоду. У такому разі сучасні японці походять від іммігрантів із Кореї, котрі протягом останніх 2000 років розвинули на архіпелазі модифіковану версію своєї культури.

Прибічники останньої теорії визнають факт імміграції з Кореї, але заперечують її масовість. Натомість, вважають вони, завдяки високопродуктивному сільському господарству став можливим більш швидкий демографічний приріст нечисленної групи прибулих виробників рису порівняно з дзьомон- ськими мисливцями-збирачами, і згодом саме це дало змогу перевершити їх чисельно. Наприклад, уявімо, що на Кюсю прибуло лише 5000 корейців, але рисівництво дозволяло їм краще годувати дітей і зростати чисельно на 1% щороку. Цей приріст значно вищий, ніж спостерігалося в мисливців-збира- чів, але він легко досяжний для рільників: населення Кенії зараз зростає на 4,5% щороку. За 700 років група з 5000 іммігрантів мала би розростися до 5 млн їхніх нащадків, серед яких загубилися би гени носіїв культури дзьо- мон. Як і попередня гіпотеза, ця теорія трактує сучасних японців як близьких родичів корейців, але усуває припущення про масову імміграцію.

Якщо порівнювати зі схожими трансформаціями в інших частинах світу, то друга й третя гіпотези виглядають правдоподібніше за першу. Протягом останніх 12 тис. років сільське господарство самостійно виникало щонайбільше у дев’яти регіонах планети: Китаї, Родючому півмісяці та ще кількох інших місцях. 12 тис. років тому всі люди займалися полюванням і збиральництвом; у наш час — майже всі займаються сільським господарством або живуть за рахунок харчу, яке виробляє сільське господарство. Зазвичай поширення харчового виробництва з цих нечисленних осередків його зародження відбувалося не в формі добровільного переймання мисливцями-збирачами інших регіонів сільськогосподарських методів; мисливці-збирачі не схильні до нововведень, як, мабуть, демонструють і носії культури дзьомон своєю консервативністю протягом 10 700—400 рр. до н. е. Натомість сільське господарство зазвичай поширювалося завдяки тому, що чисельність рільників збільшувалася швидше за мисливців, вони створювали могутніші технології, а відтак перебивали мисливців або зганяли їх із усіх земель, придатних для сільськогосподарського обробітку. Так за Нового часу європейські рільники замістили індіанських мисливців на заході Північної Америки, австралійських аборигенів і народ сан у Південній Африці. А в доісторичні часи рільники, оснащені кам’яним знаряддям, так само заміщували мисливців у Європі, Південно-Східній Азії та Індонезії. Порівняно з єдиною скромною перевагою, яку рільники під час цих доісторичних експансій мали над мисливцями, корейські рільники 400 р. до н. е. володіли колосальною перевагою над дзьомонськими мисливцями, позаяк корейці вже опанували виробництво заліза та високорозвинену форму інтенсивного сільського господарства.

Тож яка з трьох теорій слушна? Єдиний спосіб піддати їх прямій перевірці — порівняти скелети й гени носіїв культур дзьомон і Яйой із сучасними японцями й айнами. На сьогодні знято заміри з багатьох колекцій скелетів. Крім того, за останні роки молекулярні генетики опанували методи добування ДНК зі стародавніх людських кістяків, що дає змогу порівнювати гени стародавнього та сучасного населення Японії. Було з’ясовано, що скелети дзьомонців і яйойців загалом легко відрізнити. У дзьомонського населення була нижча статура, відносно довші руки і коротші ноги, більш широко посаджені очі, коротше й ширше обличчя та значно вираженіша «рельєфність» обличчя, на якому особливо виділялися надбрівні дуги, ніс та носова кістка. Носії культури Яйой у середньому були на 2—5 сантиметрів нижчі, мали ближче посаджені очі, витягнуті й вузькі обличчя та пласкі надбрівні дуги й носи. Звісно, деякі скелети яйойського періоду мають дзьомонську зовнішність, але наявність таких залишків очікувана з погляду будь-якої теорії, що пояснює перехід від культури дзьомон