Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

прохолоднішої Кореї, оскільки потрібно було багато часу, щоб вивести нові холодостійкі сорти. На ранніх стадіях рис у Кореї вирощували на неполивних полях, які не давали гарного врожаю на відміну від заливних полів. Тому раннє корейське рільництво не могло зрівнятися із тогочасним японським мисливством та збиральництвом. Навіть знаючи про існування корейського рільництва, дзьомонські мисливці-збирачі не побачили б у ньому переваги над своїм способом життя; а вбогі корейські рільники ще не здобули достатньої переваги, яка б дозволила їм силою вдертися на територію Японії. Як побачимо далі, невдовзі шальки переваг різко гойднуться і матимуть далекосяжні наслідки.

Вище я зазначав, що винайдення гончарства на Кюсю близько 12 700 років тому та подальший демографічний вибух періоду дзьомон становили першу з двох кардинальних змін в японській історії. Друга кардинальна зміна, яка спричинила новий демографічний вибух, почалася близько 400 р. до н. е. із поширенням нового способу прожиття із Південної Кореї. Ця трансформація ставить питання про походження японців руба: чи супроводжувалася вона заміщенням дзьомонського населення прибульцями з Кореї, від яких зрештою і виводять свій родовід сучасні японці? Чи, може, початкове дзьо- монське населення залишилося на своєму місці, просто перейнявши нові методи господарювання?

Перші ознаки нового способу життя з’явилися на північному узбережжі найпівденнішого острова Японії — Кюсю, — що якраз навпроти Південної Кореї. Найважливішими його елементами були перші в Японії металеві знаряддя, виготовлені із заліза, та перше неспростовне і повноцінне рільництво. Останнє з’явилося у вигляді зрошувального рисівництва і відразу з повним комплектом агротехнічних методів: каналами, греблями, валами, заливними полями, — які разом із залишками рису були виявлені під час археологічних розкопок. Археологи називають цей новий спосіб життя «Яйой» за назвою району Токіо, в якому 1884 року було вперше знайдено характерну кераміку цього періоду. На відміну від дзьомонської кераміки, кераміка типу Яйой за своїми формами дуже нагадує тогочасні південнокорейські гончарні вироби. До численних нових ознак культури Яйой, які мають незаперечне корейське походження і раніше не зустрічалися в Японії, належать бронзові речі, ткацтво, скляні намистини, ями для запасання рису, звичай ховати останки небіжчиків у глеках та корейські стилі виготовлення знарядь і будівництва житла.

Хоч найважливішою сільськогосподарською культурою періоду Яйой став рис, у Японії також з’явилися 27 інших нових культурних рослин, а також, безсумнівно, свійська свиня. Можливо, рільники культури Яйой вирощували по два врожаї на рік: на літо заливали поля водою для вирощування рису, а потім їх осушували для неполивного вирощування проса, ячменю та пшениці в зимовий період. Така високопродуктивна система інтенсивного сільського господарства мала неминуче викликати негайний демографічний вибух на Кюсю, на якому археологи виявили значно більше стоянок культури Яйой, ніж стоянок культури дзьомон, хоч остання проіснувала в чотирнадцять разів довше.

Дуже швидко яйойське рільництво перекинулося з Кюсю на сусідні великі острови Сикоку та Хонсю, досягнувши району сучасного Токіо за менш ніж 200 років від часу своєї появи, а північного краю Хонсю (розташованого за 1600 кілометрів від перших поселень Яйой на Кюсю) — протягом наступного століття. Якщо в найдавніших яйойських стоянках на Кюсю трапляються горщики як нового стилю, так і стилю дзьомон, то мірою просування культури Яйой на північ Хонсю останні повністю зникають. Однак деякі елементи культури дзьомон не стерлися повністю. Рільники Яйой продовжували користуватися деякими типами дзьомонських відщепних знарядь із каменю, що їх у Кореї та Китаї на той час повністю замістили вироби з металу. Частина жител культури Яйой споруджувалася в корейському стилі, а деякі — в дзьомонському. Коли ж яйойська культура поширилася на північ від Токіо в холодніші регіони, де вирощування рису приносить нижчі врожаї, а густота мисливсько-збиральницького населення культури дзьомон сягала найвищого рівня, постала змішана культура: рибальські гачки виготовляли з металу, але надавали їм дзьомонських форм, а горщики за формою були як у культури Яйой, але на них наносили шнуровий орнамент, характерний для культури дзьомон. Зайнявши на недовгий час північний холодний край острова Хонсю, яйойські рільники невдовзі відступили з нього, мабуть, через те, що рисівництво тут не могло конкурувати з мисливсько-збиральницьким способом життя дзьомонців. Протягом подальших 2000 років північна частина Хонсю залишалася прикордонною зоною, за якою лежав найпівніч- ніший японський острів Хоккайдо, населений айнськими мисливцями-зби- рачами, які до анексії острова в XIX ст. навіть не вважалися частиною японської держави.

Попервах залізні знаряддя культури Яйой в величезних кількостях завозилися з Кореї, але через кілька століть у Японії налагодилася власна плавка та виробництво заліза. Також культурі Яйой знадобилося кілька століть, щоб з’явилися перші ознаки соціальної стратифікації, які добре простежувалися на цвинтарях. Десь після 100 р. до н. е. від цвинтарів починають відокремлюватися ділянки з могилами, в яких за предметами розкоші, завезеними із Китаю (вишуканими виробами з нефриту та бронзовими дзеркальцями), впізнається новопосталий елітний клас. Оскільки демографічне зростання продовжувалося, невдовзі всі найбільш придатні для заливного рисівництва болота й зрошувані рівнини були залучені в обробіток, а в археологічних матеріалах дедалі частіше почали з’являтися ознаки війни: масове виробництво наконечників для стріл, захисні рови з водою навколо поселень та поховання зі скелетами, ураженими вістрями метальної зброї. Ці промовисті сліди війни в Японії яйойського періоду добре узгоджуються з першими згадками про Японію в китайських хроніках, у яких розповідалося, що земля Ва поділена на сотню дрібних державок, які воюють між собою.

Протягом 300—700 рр. н. е. відбувається політичне об’єднання Японії, яке залишило сліди в археологічних розкопах та в туманних оповідях пізніших хронік. Зокрема до 300 року поховання представників еліти мали невеликий розмір і різнилися за стилем від регіону до регіону. Починаючи ж із 300 року спершу в регіоні Кінай на Хонсю, а далі по всій території, яку раніше займала яйойська культура, від Кюсю до півночі Хонсю з’являються величезні земляні курганні поховання під назвою кофун, які мали форму замкової щілини. Чому вони з’явилися саме в регіоні Кінай? Мабуть, через те, що в ньому знаходяться найкращі сільськогосподарські угіддя Японії, на яких і зараз вирощується наддорога мармурова яловичина Кобе, а також у ньому розташоване місто Кіото, яке з давніх часів було столицею Японії, доки не втратило цього статусу на користь Токіо в 1868 році.

Завдяки своїм розмірам — до 450 метрів завдовжки і понад 30 метрів заввишки — кофуни вважаються одними з найбільших поховальних курганів стародавнього світу. Для їх зведення потрібно було мобілізувати величезну кількість робочих рук, а одноманітність їхнього стилю по всій території Японії свідчить про існування могутніх правителів, які мали в розпорядженні величезну робочу силу і