Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

і досі лишався загадкою, але вона вже не сушила нею голови. Вона була певна, що йому ніколи й нічим не догодити, що він або страшенно прагнув чогось і не зміг його дістати, або ніколи нічого не прагнув і тому йому до всього байдуже. Він брав на сміх усе, що вона робила, заохочував її до всіляких вибриків та проявів зухвалості, глузував з її претензій — і сплачував рахунки.

Розділ L

Рет навіть у найінтимніші їхні хвилини був стриманий і незворушний. Але Скарлет усе не могла позбутися враження, що він крадькома стежить за нею — тільки вона раптом оберне голову, як з подивом бачить в його очах задумливий насторожений погляд, погляд, сповнений майже надлюдського терпіння, що було їй зовсім незрозуміле.

Часами він бував дуже милий, попри свою прикру нетерпимість, коли хтось при ньому брехав, виказував пиху чи похвалявся. Він вислуховував її розповіді про крамницю, тартаки й салун, про в’язнів та кошти на їхнє утримання і давав доречні тверезі поради. Він з невичерпною енергією брав участь у таких любих їй танцях та вечірках і мав нескінченний запас соромітних історій, якими тішив її слух у ті нечисленні вечори, коли вони сиділи вдвох за кавою і бренді. Скарлет переконалася, що він подарує їй усе, чого вона забажає, відповість на будь-яке запитання, допоки вона з ним щира, і що ніякими викрутами, обхідними маневрами та жіночими фіглями їй нічого від нього не домогтись. Він завжди знічував її своїм хистом бачити, до чого вона хилить, і тільки голосно сміявся з кожної такої її спроби.

Спостерігаючи його чемну байдужість у ставленні до неї, Скарлет не раз запитувала себе, хоч і без особливої цікавості, чому він одружився з нею. Чоловіки одружуються з кохання, з потреби мати домівку й дітей,— або ж заради грошей, але у Рета жодного з цих мотивів не було. Він, безперечно, не кохав її. Щодо чарівного її будинку, то він називав його архітектурною потворою і казав, що як мешкати в такому домі, то краще оселитись у порядному готелі. І він ні разу не натякнув на дітей, як то робили Чарлз і Френк. Коли якось вона кокетливо спитала його, чому він одружився з нею, його відповідь, ще й сказана з веселим поблиском в очах, розлютила її: «Я одружився з тобою, щоб мати в домі ладну кицюню, моя люба».

Ні, одружився він зовсім не з тих міркувань, з яких звичайно роблять це чоловіки. Рет одружився тільки тому, що жадав оволодіти нею, а в якийсь інакший спосіб не міг цього здійснити. Він і сам це визнав того вечора, коли освідчився їй. Він просто жадав володіти нею так само, як Кралею Вотлінг. У цій думці не було нічого приємного. Ба навіть навпаки — була велика образа. Але Скарлет поспішила відмахнутись від неї, як взагалі відмахувалась від усього прикрого. Вони вдвох уклали угоду, і вона зі свого боку була цілком нею задоволена. Скарлет сподівалася, що й він так само задоволений, хоч це її не дуже й обходило.

Проте одного дня, пішовши до доктора Міда порадитись у зв’язку з розладом шлунку, вона почула неприємну новину, від якої не можна було відмахнутись. До спальні Скарлет влетіла надвечір, люта як фурія, і відразу повідомила Рета, що в неї буде дитина.

Рет розсівся собі у шовковому халаті, оповитий хмарами диму, і підвів пильний погляд, почувши її голос, але не відповів нічого. Він тільки мовчки дивився на неї і чекав на дальші її слова, а все тіло його напружилось, чого вона, однак, не помітила. Обурення й розпач до такої міри поглинули її, що ні на що інше вона не звертала уваги.

— Ти знаєш, що я не хочу більше дітей! Я взагалі їх ніколи не хотіла. Щоразу, як у мене життя випогоджується,— на тобі, дитина! Та не сиди так і не смійся! Ти ж так само не хочеш дитини. Ой, Мати Божа!

Якщо він чекав, що вона скаже далі, то це були не ті слова, які йому хотілося почути. Лице його спохмурніло, очі стали безвиразні.

— А чого б тоді не віддати дитину міс Меллі? Хіба ти не казала мені, яка вона нерозважлива, що так прагне другої дитини?

— Ой, я б убила тебе! Я не хочу родити дитини, розумієш, родити!

— Не хочеш родити? Ну і що з цього?

— О, та є ж різні способи. Я вже не така дурна селючка, як колись. Тепер я знаю, що зовсім не конче жінці родити, коли вона цього не хоче! Є різні способи...

Він зірвався на ноги й схопив її за руку, а в очах його з’явився неприхований страх.

— Скарлет, дурненька, скажи мені правду! Ти вже щось зробила?

— Ні, ще ні, але збираюся зробити. Гадаєш, я погоджуся, щоб у мене знов зіпсувалась фігура, коли я стала зовсім тоненька станом, і коли мені так добре ведеться, і...

— Де ти набралася цих думок? Хто тобі наговорив, що це можливо?

— Меймі Варт... вона...

— Мадам бандерша знається на таких речах! Ця жінка більш ніколи не переступить цього порогу, зрозуміла? Кінець кінцем це мій дім, і я тут господар. Я не бажаю, щоб ти навіть розмовляла з нею.

— Я робитиму так, як мені хочеться. Відпусти. А чого це тебе так турбує?

— Мене не турбує, матимеш ти одну дитину чи двадцятеро. Але мене турбує, житимеш ти чи помреш.

— Помру? Я?

— Атож, помреш. Не думаю, щоб Меймі Варт сказала тобі, чим ризикує жінка, вдаючись до таких речей.

— Ні, не сказала,— неохоче визнала Скарлет.— Вона тільки запевнила, що це чудово всьому зарадить.

— Їй-бо, я вб’ю її! — скрикнув Рет, почорнівши з обурення. Він глянув униз на заплаканий вид Скарлет, і обурення його трохи вщухло, хоч обличчя залишалося все так само затятим і суворим. Раптом він підхопив Скарлет на руки і сів з нею в крісло, міцно пригортаючи її до себе, так наче боявся, що вона може вирватись і втекти.

— Послухай, дитятко, я не дозволю, щоб ти наражала своє життя на небезпеку. Ти чуєш? Боже милий, я не більше хочу дітей, ніж ти, але я маю за що утримувати їх. І щоб я не чув від тебе ніяких дурниць на цю тему, а якщо ти тільки спробуєш... Скарлет, я