Читати книгу - "Володимир"

Василя Болгаровбивці — живе в городі Києві, заводить і заводить у княжому теремі порядки й церемоніал візантійського двору, її оточують двірські жони, на чолі яких стоїть, подібно до опоясаної патрикії Великого палацу, старша бояриня, у палатах цариці ввесь час вештаються сановники, церковники, спокій її охороняють озброєні довгими мечами рицарі…

Багато й дуже багато робить цариця Анна, в неї, як і слід було ждати, є друзі серед воєводш і бояринь, вона — патронеса храмів, вона не шкодує золота, щоб здобути прихильників і серед воєвод та бояр.

Одного не може зробити цариця Анна — напрочуд красива, чарівна, справжня дочка своєї матері Феофано, вона відчуває, що її не любив, не любить, ніколи не любитиме муж її Володимир, вона чужа йому, він завжди чужий їй.

Анна надіялась, що все зміниться, коли вона народить сина, коли ж народився цей перший син Борис, зрозуміла, що батько, може, полюбить свою дитину, та не полюбить її, хоч вона й стала матір’ю.

Другим сином Анни був Гліб. Князь Володимир стояв над його колискою, теплими очима дивився на своє дитя, але не обняв, не поцілував жони — матері дитини.

У цій безмовній боротьбі між Анною й Володимиром не було виходу й рятунку — марно намагатись палити камінь, горить тільки те, що може горіти, в чому є життя, вогонь. Ідуть роки, і ніщо ніби не змінюється, ростуть сини князя Володимира Борис і Гліб, з часом вони одержать від отця свої землі — Ростов і Муром, цариця Анна, так і не домігшись того, що хотіла, хворіє, змінюється вже й князь Володимир, ось-ось і старість, кінець…

Але холодна, черства, непідкупна рука історії, перегортаючи ще одну, і тепер уже останню, сторінку в повісті князя-василевса, робить її невимовно важкою, надзвичайно жорстокою, печальною…

Власне, іншою вона й не могла бути — ніколи хмара не падає на землю зливою чи градом одразу, вона збирається з окремих краплин довгий час, поволі; ніколи море приском не робиться буремним і ревучим — довго-довго перед тим віють вітри, розгойдуючи хвилі; те, що сталося на схилі літ з князем Володимиром, уготоване було ним самим, його життям, діянням.

4

Все починалось з города Києва, і навіть з Гори…

На перший погляд, як здавалося всім, та й самому князеві Володимиру, і на Горі, і в городі Києві було спокійно — за високими стінами Гори жило, багатіло, мудро керувало землею боярство, воєводи, на чолі яких стояв великий князь Русі.

Князь Володимир, правда, знав, що всі ці мужі не однакові, — тут, на Горі, жили воєводи й бояри, що прийняли християнство й цупко тримались за нього, деякі молились новим і старим богам, а були між ними й язичники — невдоволені, хижі, злі мужі, які в давні часи чи пізніше втратили свої статки, нових пожалувань не мали, сиділи за високими тинами в своїх теремах, вночі, як тіні, блукали по Горі.

Віддані князеві Володимиру люди — знатні бояри й воєводи — не раз говорили йому про язичників, натякали, що навкруг є багато ворогів, що треба берегти й охороняти його особу.

Про це ж говорили й гречини, що приїхали разом з князем із Херсонеса, всі ті ромеї, які прибули до Києва з царівною Анною, священики, купці, сли, що їхали й їхали з Константинополя.

— У столиці Візантії, — повідали вони, — божественну особу імператора охороняють полки безсмертних, у Великому палаці є етерія — цілі загони скопців, що стережуть його день і ніч, а в фемах є послухи в канцеляріях стратигів, при єпархіях.

Князь Володимир сміявся.

— Що вони охороняють? Адже особа імператора божественна?

— Саме через те, що імператор божественний, його слід дуже пильно охороняти, слухати, дивитись! І ти дивись, княже! У Києві й усій землі Руській є багато ворогів…

І хоч князь Володимир сміявся, на Горі з’явились послухи, княжі очі й вуха були нині скрізь у городі — в передградді, на Подолі, в Оболоні, на всіх дворах.

Це робилось немарно — за стінами Гори, де жили вільні поки що мостники, кузнеці, дереводіли, скудельники, на дворах і землях боярських, де працювали смерди, що мали свої двори, але де все більше й більше ставало і обельних холопів — повних рабів своїх господарів, — там ширились пожежі, татьба й розбої, вже тіуни й ємці ходили по Подолу й Оболоні тільки з гридьбою й зовсім не потикались туди вночі, там чимдалі гостріше й прилюдно ганили воєвод, бояр, тіунів, князя…

Нічого цього князь Володимир не знав — йому сповіщали тільки про пожежі й татьбу, не згадуючи імені князя-василевса, коли ж він сам, вирушаючи на лови чи в один із своїх дворів, проїжджав у багатому одязі, оточений воєводами й боярами, часто знатними гостями, передграддям і по Подолу, там стояли заздалегідь покликані смерди, холопи, що славословили Володимира-князя, а на всіх концях города чатувала гридьба.

Що ж до головників, татів, паліїв, сволочників, які викопували трупи християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний… Власне, це робив уже не він, — щоб захистити своїх, княжих, мужів і всі ті добра, які давав він за їхню службу (а інакше вони б йому й не служили), князь Володимир заводив нові й нові закони: вбивство таких мужів каралось подвійною вірою й смертю, за вбивство вільного ремісника чи смерда бралась віра проста, коли ж хто вбивав холопа, то не платив нічого за його безталанну душу, а мусив лише відшкодувати втрату раба господареві… Суворим життям жив тепер город Київ: як на небі був Бог — владика життя й володар усього сущого, біля нього — апостоли й святі, що діяли словом Бога, та ще грішні душі, яким судились огонь і муки, — так на землі були князь, його мужі і велике множество ницих людей, що робили на князя й мужів.

Тільки ж земля не була небом, тут багатий дбав і примножував власні добра, в убогого забирали останнє зерно, холоп-раб гострив окісок і виходив уночі на дорогу, підкрадався до кліті боярина…

Так і писався новий закон, на крові нині стояв Київ, великий князь і василевс Володимир твердо сидів на столі своєму.

Більше непокоївся князь Володимир про землі свої — у деякі з них він послав синів, у деяких сиділи свої, місцеві, князі.

З місцевих князів Володимир не дивувався — вони з великим трудом платили Києву дань, не посилали вчасно земського війська, хижо дивились на бояр, що приїжджали з