Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

комісаром чи слідчим Бронко було з цього проклятого приміщення вилітав кулею, а цим разом не поспішав.

Мусив довести до чіткого формулювання думку, що стукнула йому під час монолога поліцая.

Є! Слово честі, брате, є!

Ворог з грізного і небезпечного перетворюється на… смішного! Все це — блазенада, брате, від непереможного моцарства[178] від можа до можа[179] до… спренжистої[180] поліції.

І тут, начеб хтось навіяв її, згадалась Бронкові одна цитата з Карла Маркса: «Історія діє грунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми — її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалось з своїм минулим».

Сниться Олені, що сидить біля вікна і пряде вовну, але то не вовна, а піна. Чим більше пряде вона ту піну, тим більше виростає її на куделі. Олена не сидить уже на ослоні, а пливе по білому шуму. Світ за вікном поволі з зеленого перетворюється на молочно-білий, бо вовна-піна сягає вже віконних рам.

«Ще заллє дім і потопить дітей, наче кошенят», — думає з острахом Олена, але перестати прясти не може. Пальці проти волі сукають білі сувої, а веретено фуркоче, наче заведений механізм.

«Коби хоч діти врятувати, бо мені вже й так кінець!» — і у сні Олена турбується насамперед про дочок.

Прокидається з тягарем на серці. Хоч не має годинника під рукою, знає: вже пізній час.

Відхиляються до кухні двері. Увіходить Мариня. Сміється з порога.

— Але ж бо їмосць спали-спали. Щось балакали крізь сон. Я аж настрашилася. Думаю, не дай боже хвороба яка.

— Котра година? — питає Олена, щоб зорієнтуватися в часі.

— Пів на десяту! Файс їмосць спали, що? Листоноша був. Приніс лист і листівку. Ще злостився, що на листі не той номер написано. А я йому відтяла, що до нас можуть приходити листи і без номера. Мудрий який! Щось мені здається, прошу їмосці, що то листівка від Славуні…. Ану, хай їмосць подивляться.

Листівка була справді від Слави. Писала своїм гандрабистим (а яким дорогим для материних очей!) письмом, що завтра-післязавтра вибирається знову до Львова. Звідтіль напише докладніше про свої плани.

Олена насторожилась: які плани? Чого це вона раптом знову вибирається до Львова, коли, згідно з попередніми планами, вона повинна б ще мандрувати по Поділлю? Що за вибрик знову?

Та хай там! Слава богу, що сон виявився тільки сном, а її дітям не загрожує смерть від білої повені.

А де ж той лист? Лежить на нічній тумбочці біля Олениного крісла, там, де його поклала Мариня.

Олена взяла лист і машинально перевернула на другий бік: хто ж надавець? Адреси там не було. Поштова печатка була з Нашого. Місцевий, значить.

Боже, боже, за життя Аркадія місцеві листи здебільшого означали запрошення на весілля, хрестини, ба навіть і заручини.

Уважніше придивилася до адреси, і в неї почали труситися пальці (а лист їм у такт!).

Мамо рідна, таж на ньому було написане Зонине ім'я!

Олена підсвідомо відчула, що лист не добрий для її дитини. Можливо, в цьому і рука провидіння, що ця погана звістка попала насамперед в руки їй, матері.

Хоч у Річинських вважалося поганим тоном читати навіть чужі листівки, Олена героїчно роздерла конверт.

Лист починався стереотипним зверненням «високоповажна пані», а далі виписувалися в ньому такі несотворенні страхіття, що у Олени аж виступив холодний піт на побілілім лобі. Річинську обняв такий страх, що й серце перестало битись. Подумала: «Помру, і ні одної дитини не буде при мені». Усвідомлення такої жахної можливості повернуло їй сили, і вона ревно заплакала. Були то сльози глибокої образи, жалю до злих людей і обурення на них, а попри все те і підбадьорлива свідомість, що весь той брудний наклеп на її дитину — огидна брехня.

Така напасть на її дитину, така напасть!

Олена не заперечує, що іноді в уяві бачила своїх дітей іншими, ніж вони були насправді, але якщо і знала котре з них грунтовно, то була ним саме Зоня. Тому Зоня, що вона, якраз вона, ніколи не старалася маскувати негативних якостей своєї натури.

В міру того як Олена наново і наново перебирала в думках зміст страшного листа, мінявся її душевний стан.

Тепер уже не ремствувала на Лесю Чуйгук, а жаліла її, як нещасну жінку. Бідна переконалася, що чоловік перестав її любити, і тепер наосліп шукає призвідника свого нещастя. І зупинилася на тому, що найближче було під рукою: на Олениній дитині! І то ще на котрій! Гордій аж до безумства, неприступній дівчині, яка через свою королівську поведінку у відношенні до чоловіків, либонь, і залишиться у старих дівах.

Бідна Чуйгукова. Бідна Леся, як засліпило її горе!

Лесю знала Олена ще підлітком. Було то несміливе, маломовне дівчатко, яке мама довго водила за ручку до церкви і одягала трохи по-старомодному. Ніхто не повірив би, що з тієї затурканої (напевно, через дрібний дефект у вимові) виросте жінка, яка докотиться до того, що безсоромно вимагатиме розводу з чоловіком.

Треба бути справедливим: як же господь може благословити подружньою вірністю родину, в якій мати-католичка піддається таким безбожним течіям?

Подумати тільки, в чиїм домі бувала її дитина!

— Може, їмосці гербати зробити?

Олена заперечливо скривилася. Не мала охоти ні їсти, ні пити. При її теперішньому душевному стані було це завелике зусилля для неї. Не бажаючи викликати підозри Марині, все ж таки одяглася і випила чаю з сухариком.

— Мариню, мені в одній справі треба піти до пана меценаса Білинського. Хай Мариня не чекає на мене з обідом.

Мариня плеснула долонями, змовницьки підморгнувши Олені:

— Певно, пан меценас підшукали нам яке мешканнячко, — чи не вгадала я, прошу їмосці?

— Хай Мариня не говорить дурниць…

— А, бо їмосць не хочуть признатись? Прошу їмосці, а рукавички?

— Правда, бачить Мариня, яка в мене голова! Не ці! Бачить Мариня, що то церовані, а отут палець зовсім вилазить. У шафі, у коробці від капелюхів, є нові, шкіряні. Хай їх Мариня подасть мені.

У нових, тісних, куплених ще з нагоди похорону покійного Аркадія рукавичках Олена відразу відчула себе дамою, що, безперечно, надавало їй самовпевненості.

На жаль, цей бадьорий стан довго її не тримався. Що ближче вулиця, на якій жив Орест Білинський, то в Олени наростало вагання: з якого боку почне вона цю таку болючу для себе розмову з Орестом Білинським?

Орест Білинський явно здивувався, але і явно зрадів візитові