Читати книгу - "Похорон богів"

королів. Якесь найнікчемніше короленятко — й те чваниться своїм хрестом. Хоч головна причина була в іншому.

Перед трьома роками заратилися були Радимицька та Муромська землі, а це підвели голову знову наші деревляни. Й так майже рік у рік.

Ото був для старої найперший клопіт.

Здибав я опісля отця Григорія й кажу:

— Готуйся до Царягорода. Чув я, візьме стара й тебе. Може, дорога до Царягорода веде через Булгарію?

Бачу — в його аж очі горять, а сам не признається, каже:

— Скрізь Христова земля.

Його стара так чи так мусила взяти. Він умів по-грецьки й міг бути тлумачем, а до того ж був пресвітером грецького обряду. Якщо стара вирішила їхати до царя, то вона ж не промине показати його цареві Костянтинові. Бо, мабуть же, й до Царягорода дійшли чутки, що київська княгиня перекинулась до папи римського. Між Римом же та Царемгородом давня боротьба: чий обряд істинний і чий хибний.

Отож за отця пресвітера я знав. Але не було в мене й на думці, що стара візьме до Царягорода й мене. Коли це гукає перед Великоднем і каже:

— Поїдеш і ти.

Оце так, думаю собі, пригода!

А вона знову своє:

— Прикинь усе дуже добре, бо їдемо ж не на день чи два, а може, на два й три місяці.

Царські дари вона вибирала сама. Я дбав про вдяганку, взувачку та харч, бо й народу стара намітила чимало взяти.

Коли це на Великдень отець Григорій каже мені;

— Лютує супроти тебе Лют Свенельдич.

Я того Люта десятою дорогою обминав, і не через те, що боявся, а просто не міг дивитись на нього після тії пригоди з Вовчим Хвостом. А це думаю — дай же сам подивлюся, чого те Щекове гадюченя сичить. Ходжу хоромом і зумисне муляю йому очі, він же терпів, терпів та й каже при мені старій:

— Невже не маєш кого взяти до Царягорода? Якщо візьмеш отого робітника — тоді я не поїду.

Стара каже: пощо?

Лют каже: він усіх нас там потруїть!

Вона каже: досі ж не потруїв?

— Бо не мав змоги, — каже той. — Інакше нас уже давно не було б на світі.

Ах ти ж, думаю, гад! Він мене підозрює в підлості. Ну, я тебе, думаю, провчу!..

Пішов я до Кунегунди Одноокої, так, мовляв, і так. коли в тебе ще є оте жовте зілля, то дай.

Рюрикова сестра вельми зраділа, втупилась у мене своїм оком і сичить:

— Кластимеш по пучечці в братину, тоді воно хапає не враз, а десь аж уночі або над ранок. Бо як більше покладеш, то хтось один здохне, а ті схаменуться й роздеруть тебе на шматки. Шкода гайнувати таке зілля.

Пішов я до Малуші й кажу:

— Хто розливає вино в братини?

— Якщо, — каже, — многий пир — то стара ключниця, а в простий обід чи вечерю — я.

— А хто підносить?

— Котрийсь поварний робітник.

— А де чия братина — знаєш?

— А то ж, — каже, — як! Кожен має свою братину. Княгинина з квітками по краях, а Свенельдова з двома вушками, Асмусова — з одним...

— А в Люта?

Малуша каже мені:

— В нього повно ратників.

— Більше він з ніякої не п'є?

— 3 ніякої!

Тепер я стеріг, коли Людвік прийде вечеряти чи обідати до тітки. А він, як на зло, не приходить і не приходить. Аж одного разу надвечір дивлюсь — іде. Пиру не передмислялось — це я знав, отже, вино мусила розливати Малуша.

Пішов я до неї нишком і шепочу:

— Дай Лютову братину.

— Нащо тобі?

Кажу — треба. Кажу — не питай.

А вона злякалась — та в сльози!

— На мислі, — каже, — в тебе лихе!

Кажу: ти мені віриш?

Вона подивилася на мене так пильно й шепотить:

— Вірю.

Я всипав зілля й розколотив вино. Кунегунда казала одну пучку, а я сипнув п'ять, а сам пішов до стравної світлиці: начебто мав щось казати старій.

Там уже була вся сімеєчка: й стара, й Свенельд та Асмус, і Лют, і твій батько — молодий княжич Святослав, і п'ять або шість ярлів. Усе вже на столі, а вони ще сидять попід вікнами та добалакують, стара щось казала твому батькові про якогось варязького жерця — чи не про того Ансгара Хрестителя, а княжич не слухає та бавиться з кудлатим старезним псом. Я цього пса вже застав у Києві, він уже й тоді був старий. А стара побачила мене й кличе: зачала розпитувати про Ігореву ладдю — мала нею пливти до Царягорода. Ладдя була із змієм на носі й уміщала сто душ, а на кормі стояла велика кліть із теремом.

Ну, я їй розказую про той Ігорів дракар, а сам стежу за челяддю: коли ж почнуть уносити братини з вином, щоби не вгавити. Стара кивнула всім сідати до столу, а сама не йде, бо я заходився розказувати, як дереводіли оббивають паволокою зсередини кліть ладді. Стара сміється:

— Ну ти ж і хитрець! Ну, добре, їду ж до царя, а не до вятицького лапотника. Ти лише підганяй отам тих, бо за два дні треба рушати.

Дивлюся — дві челядниці вносять вино, ставлять перед кожним його братину, а я й далі затуркую стару, щоб довше лишатись у світлиці. Туркочу та позираю на стіл. Челядниця поставила перед Лютом братину з ратниками. Стара каже мені:

— Ну, йди вже. Вранці сама поїду на Поділ.

І дибає до столу, а я через усю світлицю так повооленькн човгаю до дверей, аж Людвік з виду міниться. Десь-то стара за спиною в мене знамено подала, бо дивлюсь — Асмус і Лют уже тягнуться до братин. Тоді я підходжу до Люта й на всю світлицю кажу, щоби кожне почуло:

— А ти зараз умреш!

Він як визвіриться на мене...

А я вломив з його тарелі куряче крильце, вмочив у