Читати книгу - "Меч Арея"

коли відсіяти зерно від суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.

Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілиних ворогів про «царя гунів». Римський сановник Ромул мовить у Пріскових щоденниках: «Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла»[117]. В германському епосі «Бітерольф і Дітліб» мудрість Аттіли порівнюють із Соломоновою. Але Соломон, як свідчить епос, при всій його величності не мав поряд себе стількох витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.

Та й сам Йордан каже: «Аттіла, володар усіх гунів і можновладець — небачений у світі — племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його неймовірній славі серед усіх варварів... Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив»[118].

Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, бо простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адаміс, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові — й правдивий історик не втаїв його висловлювання: «Я люблю скіфські звичаї... Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не зважуються навіть боронитися від них. Там нема ні правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильніший душить слабшого»[119].

Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: «Великий цар-великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець... тримаючи в жаху Рим Східний і Рим Західний..., незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорічною даниною»[120].

За портретом цього «варвара», «бича божого» вимальовується постава справді мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: «Ми звикли зображувати гунів чудиськами; певно, Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою»[121]. Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон: голе тім'я, маленькі оченята, плескатий ніс?..[122]

В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим та академіком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу «Народна творчість та етнографія» за 1962 рік, говориться: «Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали в неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX — XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження».

Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира — Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленні гуни — напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку — й усі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 року одного із слов'янських володарів — Буса, розіп'яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемігши в битві західних слов'ян (венедів-вандалів), прикинувшись, ніби збирається вести війну з якимось там спільним ворогом, скликав усіх слов'янських князів-васалів разом з їхнім найдобірнішим військом і по-зрадницькому перерізав, передавив та перевішав усіх, у такий спосіб позбавивши слов'ян можливості опору й назвавшись після цього конунгом датським і вандальським.

То чи треба ж так сліпо сприймати й готське твердження про «вандалізм» слов'ян? Далебі, ні, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справді жорстокою й у ній панував основний закон «зуб за зуб і око за око». То більше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всі права на жорстокість до зайд-асиміляторів.

Так, русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом, і применшення цього — то відрижка ще далеко не вмерлої теорії норманізму. Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що протягом півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі — та й у цілому світі, — не могла виникнути з надр напівдиких племен, які нібито перебували мало не на стадії родово-общинного ладу, з примітивною економікою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненість класового суспільства. Ні, Європа розвивалася рівномірно в усіх своїх ланках. На одному боці був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боці — так звані «варвари», які протиставили Римові нові, прогресивніші форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усі «варвари», в тому числі германці та слов'яни. Й коли в боротьбі проти спільного ворога вони загалом зберегли між собою стан рівноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рівні розвитку. Різниця полягала хіба в тому, що готи прийняли християнство значно раніше, але й це сталося тільки через те, що вони жили ближче до ще досить могутнього на той час Риму, та й були залежними від нього в повному розумінні цього слова: підлеглими. А Русь, могутня й самостійна, ще цілих сім сторіч зберігала свою ідеологічну незалежність від Риму Східного й Риму Західного й прийняла християнство тільки тоді, коли воно стало загальною «модою» й мірилом престижу. Й прийняла не під загрозою меча, як інші народи Європи, а добровільно й безболісно, не втративши при цьому свого морального суверенітету, не кажучи вже про територіальний.

Культура Античної Русі була висока, про що свідчать й історичні, й фольклорні, й археологічні відомості. Безперервність традицій хліборобських народів, які населяли наші землі принаймні ще за три тисячі років до нової ери, давно стала аксіомою й не вимагає доведення. Знахідки ж останніх археологічних розкопок на Україні не тільки підтверджують це, а й доводять високий рівень тодішньої культури й суспільного розвитку.

Нам досі було відомо, що на території України вже п'ять тисяч років тому, наприклад, виробляли чудовий керамічний посуд, простота й витонченість форми якого ставили це гончарне мистецтво на рівень з шедеврами стародавнього світу. Не знали ми тільки, де й хто його виробляв. Закрадалися навіть сумніви — може, все це вироблялося не