Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

типу укулеле, натягнув струни з дротів,— промовила Лейла.— Звук був дивний, але мені подобалося.

— На укулеле не пробував,— гмикнув Федя.— Лише на гітарі.

— Зіграєш мені? — Лейла обернулася, щоб дістати щось із наплічника, і Джекі прилипла до дерева.

В руках вигнанки був невеликий музичний інструмент, на вигляд схожий на гітару.

— Це цайхенфольгер,— пояснила вона.— Принцип, як звичайної шестиструнної, якщо грати без примочок.

— Я кепсько граю,— Федя забрав з її рук гітару.— Але співаю ще гірше, тобі краще не ризикувати.

— Та годі прибіднятися,— Лейла закусила нижню губу, уважно роздивляючись його руки.— Не думаю, що все аж так погано. В тебе дуже гарні пальці. Пальці музиканта. Повір, я знаю, про що кажу.

Дівчина примружилася, дістала з халяви чобота блискучу флягу і зробила неквапливий ковток. Кинула погляд за помаранчеве полум’я і потягнула повітря, немов дика тварина. Джекі завмерла, чекаючи, що наступної миті вигнанка покличе її. Але вона, мабуть, так і не побачила Джекі.

— Які нахабні лестощі,— посміхнувся Федя.— До речі, ми ж ніби на варті? Я ж розполохаю всіх оздемірових шпигунів.

— Ну, не розполохаєш. Але точно розважиш.

Він глипнув на Лейлу й посміхнувся, а потім узяв кілька акордів. Звуки затремтіли і завмерли десь у сосновому гіллі.

— М-м... звучить, як наша. Думав, тут усе абсолютно інакше. Але ні: навіть зараз — навколо Леобург, а атмосфера — наче в якомусь літньому таборі.

Чорні очі вигнанки блищали, губи напіврозтулилися, і вона посміхалася самим куточком рота, але погляд залишався уважним і жорстким. Її рухи були плавні, вкрадливі, й коли Лейла присунулася до Феді ближче, це сталося так природно і граціозно, що він, байдужно перебираючи струни, навіть не помітив кілець, якими анаконда обвивала його дедалі міцніше. Чи, може, не хотів помічати і просто насолоджувався ними. Джекі гидливо примружилася, проте примусила себе залишитися на місці. Може, просто підійти і сказати, що їх шукає Данило? Зіпсувати їм вечір?

Ні. Вона не зробить цього, бо повинна побачити все на власні очі. Кращої нагоди годі й шукати.

І тут Федя заспівав. Дивно, Джекі стільки разів чула його завивання з ванної кімнати, по-своєму милі, але верескливі й часом фальшиві, та зараз він співав так, що їй не хотілося, аби пісня, хай у ній хоч сто куплетів, коли-небудь уривалася. Це був старовинний романс про кохання, який так пасував до антуражу чужого світу, що їх оточував. У Джекі краялося серце, стало боляче дихати, вона боялася навіть подумати, що те саме зараз відчуває Агнеса. Він співав. Але не для неї. Його голос чарував, але не вона сиділа поруч і дивилася на його руки, не вона ловила замислений погляд темно-карих очей. І Бог знає, про що він думав у цей момент, але вже точно не про неї.

— Усе, досить на сьогодні,— нарешті збентежено кахикнув Федя і ще раз тихенько перебрав струни.— Концерт закінчено.

— Дякую,— посміхнулася Лейла, забираючи у нього гітару.— Ти мене здивував. А тепер можна я тебе поцілую?

Джекі здавалося, вона чує їх крізь шар вати. Все навколо стало розпливчастим і мерехтливим. У скронях гучно пульсувала кров.

— Ого,— грайливо вигнув брову Федя.— А ти здивувала мене.

— Ну чому ж? — Лейла повела плечем.— Мені давно кортить. То що?

Він струснув чубчиком, криво посміхнувся і втупився поглядом у вигнанку. Джекі зціпила зуби. Міг би і змовчати — і так зрозуміло, що він має на увазі.

— Ох, Лейло,— протягнув він, продовжуючи посміхатися.— Що ж мені з тобою робити?

— Можеш нічого не робити,— серйозно відповіла вона, і її руки неквапливо поповзли по його плечах, обхопили шию.— Я сама все зроблю.

І вона поцілувала його. Отак невимушено, безперешкодно поцілувала давно заготовленим пристрасним поцілунком.

Джекі хотіла заплющити очі, відвернутися, але продовжувала тупо витріщатися на цю картину, ніби паралізована. Вона ні про що не думала, нічого не відчувала: не палала від гніву, не страждала від горя і туги, навіть сльози не душили її. У ній усередині за секунду ніби щось померло. Нитка, тонка нитка надії, яка доти з’єднувала її з тими неймовірно далекими днями в оточеному будинку, обірвалася. Її більше не було.

Джекі від початку мала рацію. І так, він саме такий. І так, чим вона тільки думала. Ну і, авжеж, він поліз до Леобурга не через неї, а по пригоди. І нарешті їх знайшов.

Федя відхилився від Лейли і ніжно прибрав волосся з її обличчя. Він посміхнувся їй — якось дивно, з відтінком співчуття, й акуратно зняв її руки з плечей.

— Пізно вже, ходімо,— серйозно сказав хлопець.— Щось ми зачергувалися.

Джекі підняла руку і торкнулася крижаного чола. Лише тепер вона зрозуміла, як змерзла: певно, минула година відтоді, як вона опустилася на землю там, де стояла. Підвелася, зробила кілька кроків. Десь у матовій пітьмі шуміли дерева. Багаття давно згасло, поруч нікого не було. Майже навпомацки, чіпляючись сукнею за гілля, вона почала пробиратися до входу в лігво вигнанців.

Найбільше їй кортіло пірнути у м’яку теплу постіль і ні про що більше не думати, але в підземеллі про таке годі було й мріяти. Джекі пройшла вузьким тунелем, що сполучав головний тракт і камбуз. Для них з Агнесою виділили, схоже, найменшу кімнатку з усіх можливих — без інквізиторського ложа, як у Лейли, лише з двома незручними лежаками зі старими смердючими матрацами, підібраними десь на смітнику. Ймовірно, там водилися клопи, але навіть думати про це було моторошно. В мініатюрних ліхтарях тьмяним фосфоричним світлом сяяла загадкова біла рідина, винахід учених-вигнанців. Перед самою кімнатою Джекі спіткнулася і нахилилася, щоб роздивитися підлогу, але раптом злякано відсахнулася.

Федя стояв, зіпершись рукою на двері її кімнати, і дивився спідлоба, наполегливо, але з якоюсь тривогою, ніби очікував від неї підступу.

— Я тебе шукаю вже годину!

— Навіщо?

— Хочу отримати чітку відповідь на своє запитання,— втомлено зітхнув він.

Як було добре ще кілька хвилин тому: Джекі здавалося, що вона більше ніколи не зможе відчувати — все стерлося, померло, струхло на попіл. І от знову. Навіщо він тут? Джекі насилу заспокоїла серцебиття — бодай так, щоб кров припинила гупати у скронях, і думки прояснилися.

— Говори,— просичала вона.

— Я не розумію, що сталося,— тихо пробурмотів Федя, ніби звертався сам до себе.— Тобто... розумію, але я ж усе пояснив. Я поїхав, коли