Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 140 141 142 ... 167
Перейти на сторінку:
Можливо, під час розтину на нас чекає справжня сенсація, таке часто трапляється». — «Кататонічний ступор?» Ось кому треба купити зручніше взуття. «Так, усі ці симптоми: оніміння, підвищена пітливість, а потім він постійно моргає і чудово спостерігає за ними, але нічого не каже і не їсть, для мене це виглядає, як кататонія. Кожен симулянт або психогенний пацієнт рано чи пізно зривається. І ніхто не доводить себе до повного виснаження від голоду». — «І чим допоможе в лікуванні хворого такий діагноз, пане головний лікарю, від того йому ні холодно, ні жарко». Тепер ми таки загнали його в кут. Головний лікар голосно розреготався, встав, підійшов до вікна, поплескав асистента по плечу: «Ну, по-перше, він позбудеться вас обох і зможе, принаймні, спокійно поспати. Для нього це очевидний плюс. Невже ви думаєте, що йому не набридли всі ваші процедури? До речі, знаєте, які неспростовні докази я можу навести на підтвердження правильности свого діагнозу? Ось дивіться! Цей хворий вже давним-давно скористався б ситуацією, якби річ була у так званій «душевні травмі». Якби затятий злочинець, що вже не раз сидів, побачив, що до нього прийшли молоді лікарі, які, звичайно, ні біса про нього не знають, — перепрошую, але ж ми тут всі свої, — і хочуть його вилікувати вмовляннями, то для такого типа ви були б справжнім подарунком. Саме такі йому й потрібні. І знаєте, що він тоді робить, тобто давно вже зробив би? Бачте-но, колеги, якби у хлопця була тяма і розрахунок…» О, сліпий півень думає, що зерно знайшов, поглянь лиш, як розкукурікався. «Так він же загальмований, пане головний лікарю, ми також вважаємо, що він перебуває у стані ступору, який в цьому випадку зумовлений психічними моментами — втратою контакту з дійсністю внаслідок розчарувань і невдач, а ще невтамовані статеві бажання дитячого періоду й марні спроби відновити втрачений контакт». — «Психічні моменти? Дурниці! Тоді він мав би психічні моменти зовсім іншого роду. Він би одразу покінчив зі скутістю та гальмуванням. Вручив би їх вам як різдвяний дарунок. З вашою «допомогою» він через тиждень устав би з ліжка, Боже, якими великими цілителями ви тоді стали б, і все завдяки новій терапії, ви послали б у Відень вітальну телеграму самому Фройдові; а через тиждень хлопець із вашою допомогою вже ходив би коридором, яке чудо, яке чудо, алілуя; ще через тиждень він би вже сам гуляв у дворі, а ще через тиждень він би з вашою люб'язною допомогою за вашою спиною накивав би п'ятами, алілуя, і тільки його й бачили!» — «Зачекайте, пане головний лікарю, я не думаю, що все так просто, спершу треба було б спробувати». [Я все знаю, а ти не знаєш нічого, куд-ку-дак, куд-ку-дак, ми все знаємо.] «А я думаю. З часом ви зрозумієте. Тут треба мати досвід. Тож не катуйте його зайве, повірте мені, це не має сенсу». [Треба зайти у дев'ятий корпус, от жовтороті, на Бога здавайся, а сам робить не цурайся, цікаво, котра вже година?]

Франц Біберкопф лежить без свідомости з цілком відсутнім виглядом, дуже блідий, якийсь жовтуватий, з набряками на ногах, опухлий від голоду, він пахне голодом, солодкуватим ацетоном, всі, хто входять у палату, одразу помічають, що тут відбувається щось незвичайне.

Душа Франца вже досягла найнижчого ступеня, його свідомість прокидається лише час від часу, зате тепер його розуміють сірі миші, що живуть на складі, а також білочки й польові зайці, що вистрибують перед вікнами. Миші сидять у своїх нірках між закритим відділенням та головним корпусом Буха. Туди струмує якась часточка Францової душі, вона никає, шукає, шепоче, запитує, сліпа, й повертається у свою оболонку, яка ще лежить за кам'яною стіною на ліжку і дихає.

Миші запрошують Франца на спільну трапезу і просять не журитися. Що його так печалить? Аж тут виявляється, що йому зовсім не легко говорити. Вони переконують його покласти нарешті цьому край. Людина — то огидний звір, ворог над ворогами, найжахливіше створіння, яке тільки є на землі, гірше за кішку.

Він каже: Недобре жити в людському тілі, я б краще сидів під землею, бігав би полями та їв, що трапиться, а вітер дме, дощ іде, холод настає і відсупає, то краще, ніж жити в людському тілі.

Миші побігли, і Франц — також польова миша — риється у землі разом з іншими.

У закритому відділенні він лежить на ліжку, до нього приходять лікарі, намагаючись підтримувати життя в його тілі, а він тим часом дедалі більше згасає. Вони й самі визнають, що йому вже не допоможеш. Те, що було в ньому звіром, бігає тепер полями.

Щось намагається вирватися назовні, намацує шлях, шукає і знаходить вихід на волю, щось таке, що він зрідка й неясно відчував у собі. Воно пропливає над мишачими норами, шукає чогось між травинок, мацає на землі, де рослини ховають свої корені й де проростає їхнє насіння. Оте щось говорить із ними, і вони розуміють його, загойдалася трава, немов від подуву вітру, й почувся тихий шерех, так ніби насіння падає у ґрунт, то Францова душа повертає землі свої паростки. Але зараз не та пора, холод, мороз, хтозна, скільки насінин проросте, та на полях доволі місця, а в душі Франца багато насінин, вона щодня покидає лікарняний будинок й висіває все нові й нові насінини.

Смерть співає свою повільну, повільну пісню

Повелителі бурі зараз затихли, зазвучала інша пісня, всі знають ту пісню, і всі знають того, хто її співає. Коли той співак підвищує свій голос, усі враз змовкають, навіть найневгамовніші на Землі.

Смерть затягла свою повільну, повільну пісню. Вона співає, ніби затинаючись, повторює кожне слово; проспіває один рядок, повторює його, а потім знову співає спочатку. Співає, ніби пилка. Дуже повільно суне вперед, потім глибоко впивається в плоть, вищить усе голосніше, дзвінкіше, вище, і раптом звук різко обривається, настає тиша. А потім повільно-повільно тягне назад, скрегоче, звук стає дедалі вищим, гучнішим і впивається у плоть.

Повільно співає Смерть[231].

«Настав час постати мені перед тобою, бо вже насіння летить крізь вікно, й ти витріпуєш простирадла, ніби більше не збираєшся на них лягати. Я не просто косар, я не просто сіяч, я мушу тут бути, бо моє завдання — оберігати. О так! О так! О так!»

«О так!» — після кожної строфи повторює Смерть. І коли вона робить різкий рух, то також примовляє «О так!», бо це приносить

1 ... 140 141 142 ... 167
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"