Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

Глава 39.1

Теумар розмістився в тіні вербових дерев, що росли біля берега, а Айна сховалася за густі чагарники, щоб нарешті змити зі свого тіла дорожній пил.

Теумар не радив їй відходити далеко, він сказав, що не збирається підглядати за її купанням, та  дівчина недовірливо відмахнулася від його слів.

Але навіть опинившись на самоті, за високою зеленою стіною очерету, Айна не наважилася роздягнутися повністю, а залишилася в тонкій нижній сорочці, що доходить майже до колін.

Вона з насолодою зайшла по груди в чисту і теплу озерну воду і, відчувши себе маленькою дівчинкою, почала пірнати і хлюпатися. Вона весело сміялася, зовсім не переймаючись тим, що почує  чи  подумає Теумар.

Нирнувши під воду, Айна швидко попливла вперед з розплющеними очима, милуючись на стовпчики сонячного диму, що перетинали похмурі озерні глибини.

Вона виринула десь на середині і, затулявшись від світла долонею, подивилася на берег, де під розлогими вербами, повернувшись спиною до озера, сидів Теумар. Він скинув куртку, сорочку та чоботи, залишився лише штанях, які закотив по коліна.

Айна затримала погляд на його широких плечах і зловила себе на думці, що їй приємно спостерігати за тим, як під смаглявою шкірою грають могутні м'язи.

Потім, засоромившись цих думок, вона зніяковіло відвернула очі вбік і тут, у гудінні бабок, що кружляли над листям латаття, їй почувся тихий голос:

– Світлого тобі дня, сестро…

І щось легко торкнулося її ноги під водою.

Айна подивилася вниз і побачила відбиток обличчя. Але не свого, а чужого. Зелене довге волосся, немов водорості, вилося навколо нього і плавно перетікало у водяні брижі.

Айна скрикнула від несподіванки, але той самий голос, нагадуючий вкрадливий плеск хвиль, знову заговорив з нею:

– Тихіше… тихіше… Тобі тут ніщо не загрожує… Послухай… послухай… – обличчя, яке дивиться на неї з-під поверхні води, осяяла химерна, м'яка посмішка.

Догадавшись про щось, Айна вказала очима на Теумара і повернувшись, попливла до берега, під захист густого очерету.

Вона встала у воді до пояса, стурбовано оглядаючись на всі боки. У дитинстві їй дуже подобалася слухати історії про водяних зеленоволосих дів, що живуть в озерах серед дрімучих лісів.

Казали, що діви ті, начебто, завжди були добрими до жінок, але не терпіли чоловіків, які порушували спокій їхніх безтурботних вод.

Такі розповіді зачаровували маленьку Айну, але вона й гадки не мала, що колись зустріне з ними – духами давніх часів. Мудреці стверджували, що водяні діви згинули разом із водами Великої річки, як і багато інших духів, що населяли колись її сліпучі береги.

Невже це була саме вона, водяна діва? І куди зникла?

– Я тут… я тут… – знову долинув голос, наче шарудіння хвиль.

– Вибач, що потурбували твій спокій, – тихо й шанобливо промовила Айна, – ми зараз поїдемо звідси. Ми не знали, що в глибинах  озера хтось живе.

– Вони безлюдні у вашому світі… але ви пройшли крізь обманний туман і вступили за межу світу іншого! – засміялася водяна діва.

Айні не треба було пояснювати почутих слів. Все вірно! Це те саме озеро, яке в їхньому світі, майже позбавленому магії, заросло ряскою та мулом, а у світі цьому, де магія, як і раніше, жива – воно виглядає так, як виглядало в давню давнину.

– То наша ціль близька? – запитала Айна, відразу перейнявшись довірою до цього голосу, до цієї лагідної посмішки.

– Твоя – близька. Ти станеш щасливою, ми повернемо тебе додому негайно, якщо віддаси нам чоловіка… Ми давно не отримували такої бажаної для нас жертви… Такий гарний і сильний чоловік. Він потрібний нам…

– Віддати Теумара? – невагома хмарка сумнівів пробігла по обличчю Айни.

Діва піднялася з річки, схожа на легкий серпанок. Її руки ласкаво, як руки матері гладили Айну по щоках,  по волоссю, і від цих дотиків її серце затихало, заспокоювалося.

– Хіба це твій чоловік? Я не відчуваю його в тобі… – шепотіла діва.

– Ні, але він був добрий до мене… – говорила Айна, насолоджуючись  ціми, майже  материнскими дотиками.

– Наївна сестро… віриш у доброту, якої немає…

– Але чому ти просиш віддати Теумара? Хіба не можеш забрати його сама?

– Це стародавній звичай, священний ритуал… Якщо чоловік у супроводі жінки, ми маємо отримати на те її дозвіл, вона віддає його нам у жертву за виконання будь-якого бажання…

– І він помре?

– Звичайно, помре… Жертва завжди вмирає… Його кров – плата за твоє життя!

– А якщо я не дозволю? – обережно спитала Айна.

– Тоді страх і біда стануть на кожному вашому кроці. Інший світ не випустить вас, ви будете блукати по колу, доки обидва не сгинете! –  розсміялася водяна діва без жодної злості, і Айні здалося, що це хвилі захлюпали  голосніше і веселіше.

Душа її роздвоїлася. Здавалося, ось тепер те, що вона задумала, на що сподівалася, може нарешті відбутися, і її вина в тому буде невелика – не її воля загубить Теумара, а сила невідомої магії… Вона нічого не може протиставити цій силі. Але щось утримувало Айну дати згоду на вбивство.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍