Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Рада Союзу, керівництво якою, в свою чергу, покладалося на президію. До останньої мали увійти по одному представникові від кожної політичної партії і по два представники «від усіх інших організацій, які входять в склад Союза»[305].

Шаповал докладно зупинився на питанні про наявність течій всередині новоствореного Союзу. Перша (УПСФ) обстоювала «тактику переговорів і переговорів аж до того, що німці переконаються, що гетьманський уряд треба змінити на національно-буржуазно-ліберальний». Селоспілка та УПСР «вели внутрішню політику організації сил, що коли прийде якийсь слушний час, то фактична сила в Національному Союзі буде в інших руках»[306].

За Шаповалом, Винниченко замінив поміркованого політика, колишнього заступника голови УЦР Андрія Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Він був усунутий, оскільки на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання». Винниченко та його прихильники утворили декілька комісій: військову (голова — письменник Винниченко), закордонних справ (лісник Шаповал), а також земельну, культурно-просвітню, церковну, економічно-фінансову та інші, чим нібито «було забезпечено цільність складу, добірність і конспіративність її праці та намірів».

Звернімо увагу і на вузьконаціональний характер Союзу як «суцільно чисту національну репрезентацію без чужих елементів»[307] — росіяни, поляки та євреї до складу УНС не входили, оскільки не допускалися в принципі.

Будинок по вул. Володимирській, 45, в якому розташовувався Український клуб. Джерело: https://mistaua.com

Д. Левицький (1877—1942 рр.). Суспільне надбання

Сучасники вважали за потрібне наголосити й на такій важливій особливості діяльності УНС, як «повна конспіративність». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорювалося і які рішення ухвалювалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з’явилося для багатьох несподіванкою»[308].

Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці “Просвіти”». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т. д.». До Президії обрали Ніковського, Швеця (Селянська Спілка), Шаповала, Макаренка (УПСС), Дмитра Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось»[309].

Діяльність УНС, що поставив собі за мету повалення «пронімецького», «проросійського» «буржуазного» режиму Скоропадського почалася досить оригінально.

«Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства головнокомандувача німецьких військ в Україні генерала-фельдмаршала Ейхгорна. Прийняв делегацію генеральний консул Фріц Август Ер іх фон Тіль (1881—1962 рр.).

«Пан фон Тіль був людиною передовою, — вважав М. Шаповал, — не вільною від вольтер’янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбос! Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це — політичний центр українства, а він нам — що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко, і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті. — Д. Я.) Національного Союзу пішов в словесний оборот»[310].

Будинок по вул. Ярославів Вал, 3, в якому в 1918—1937 рр. розміщалося консульство Німеччини (тепер — резиденція посла Індії). Суспільне надбання

Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. Стахів адекватно пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, — писав Стахів, — не дуже-то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мститися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів»[311].

Один безпосередній позитивний для УНСоюзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями все ж таки був. Його керівники діяли без будь-яких перешкод з боку гетьманської влади, скинути яку вони мали на меті. Прий­мали в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць. Висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо.

УНС шукає підтримки у переможців Першої світової

Шаповал згадував: організатори повстання проти гетьмана, «уповноважили» гетьманського консула у Галаці, капітана колишньої російської армії, згодом — полковника армії УНР Спиридона Белецького (1881—? рр.)[312] запропонувати Антанті конфіденційно від імені УНСоюзу умови спів­праці.

Умови такі:

— визнання Антантою повної незалежності України в етнографічних межах «з відібранням від Австрії Галичини, Буковини і Закарпатської Руси»;

— встановлення торговельних взаємин;

— сприяння організації повстання проти німців;

— «усунення германофільського уряду гетьмана»;

— визнання країнами Антанти майбутнього українського уряду;

— надання ними «потрібної допомоги» організаторам повстання;

— дозволу останнім, на випадок поразки, відступити на територію Румунії.

Представник Антанти, у свою чергу, висунув контпропозиції:

— повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море;

— «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»;

— Антанта «жадає організації української армії»;

— а доки остання не організована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добровольчій армії»;

— брак офіцерського корпусу в українській армії компенсувати за рахунок офіцерів Добровольчої армії;

— «негайно подати список майбутнього (українського) уряду» (представникам Антанти. — Д. Я.),

— звільнити французьких дипломатів і військових, заарештованих свого часу німцями[313].

Врешті-решт Білецькому, — підсумовує Солуха, — не вдалося продати повстання Антанті. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися»[314].

Очевидно, що талановиті українські дипломати школи Винниченка—Шаповала були здивовані, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого — вимогою «фактичної окупації» країни Добровольчою армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Григорій Сидоренко.

Він прибув до Ясс уже після початку антигетьманського повстання, — пригадував Шаповал, — «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».

УНС шукає підтримки у переможених в Першій світовій

Вступивши в переговори з представниками Антанти, українські талейрани одночасно вступили в контакт з німецькими представниками.

У Києві їм рішуче відмовили, мовляв, вважають поїздку представників УНСоюзу до Німеччини «рішуче невчасною», тому «нізащо» до Берліна її не пропустять. Однак позиція німців зупинила українців ненадовго.

М. Шаповал (1886—1948 рр.), брат Микити Шаповала. Суспільне надбання

У листопаді, у переддень повстання, вони уповноважили «в загальній формі» начальника консульського відділу МЗС Миколу Шаповала та такого собі журналіста Петра Бензю (1883 р. — після 1928 р.) вступити у зносини з новим міністром закордонних справ Німеччини. Пан міністр прийняв українців «дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді приказ на Україні не втручатись в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строгого нейтралітету»[315].

УНС шукає підтримки у більшовиків

Можна сказати більше: вступивши в переговори з більшовиками, українські національні соціалісти не лише вчинили акт державної зради, а й активно формували передумови наступної невідворотньої поразки отих «національно-визвольних змагань».

У повній відповідності з доктринальними політичними установками УНС ініціативно вступив у прямі контакти і з більшовиками. Ініціатори цієї комбінації чудово розуміли, що «могли бути корисні большевикам лише в плані загальних антигетьманських