Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Моя сорочка вже давно була розстібнута, і її прохолодні пальці ковзнули по моїх грудях, змушуючи мене знову зітхнути. Я відкинувся трохи назад, щоб поглянути на неї. Вікторія лежала піді мною, її дихання було пришвидшене, губи злегка розімкнені, а щоки вкриті легким рум’янцем.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотів цього, — хрипло прошепотів я, нахиляючись до її шиї, залишаючи м’які поцілунки, що поступово ставали сміливішими.

Вона відповіла лише м’яким вигином спини, притискаючись до мене ще сильніше. Її руки вплелися в моє волосся, притягаючи мене ближче, ніби боялася, що я можу зникнути. Тканина сукні м’яко ковзнула з її плечей, відкриваючи її ніжну шкіру. Я зупинився на мить, щоб ще раз подивитись на неї. Вона була досконала. Моя Вікторія.

Я повільно провів рукою вздовж її стегна, ніжно, утім впевнено, піднімаючись вище. Тканина поступово зникала між нами, залишаючи лише тепло, дотики та шепіт, який розчинявся в напівтемряві кімнати.

Її подих урвався, і я відчув, як її серце б’ється в такт із моїм. Наші тіла ніби зливалися в єдине ціле, кожен дотик, кожен рух був ідеальною мелодією для нас обох.

Її шепіт моєї імені був солодшим за будь-яку музику, кожен її стогін розпалював мене ще більше. Я відчував, як ми обидва втрачаємо контроль, і більше не було жодних бар’єрів, жодних сумнівів. Лише ми двоє, поглинуті одне одним.

Цієї ночі ми втрачали себе і знаходили одне одного знову і знову. Кожен поцілунок, кожен дотик був обіцянкою, що це не просто пристрасть. Це було щось більше. Щось, що не зникне з першим ранковим світлом.

І в цю мить я знав точно — я більше ніколи не відпущу її.

Проміння ранкового сонця неквапливо пробивалося крізь важкі штори, розливаючи м’яке золоте світло по кімнаті. Воно ніжно торкалося нашої шкіри, ніби природа сама вирішила стати свідком того, що сталося цієї ночі.

Я повільно розплющив очі, дозволяючи собі кілька секунд спокою, перш ніж зрозуміти, де я. Її легке дихання поруч було єдиним звуком у кімнаті. Я повернув голову і побачив Вікторію, яка солодко спала, злегка притиснувшись до мене. Її волосся безладно розсипалося по подушці, кілька пасом м’яко спадали на обличчя. Вона виглядала такою спокійною, такою незахищеною й… моєю.

Мої пальці обережно ковзнули по її оголеній спині, малюючи невидимі лінії вздовж хребта. Я відчув, як вона легенько заворушилась і ще ближче притиснулася до мене, зітхнувши крізь сон.

Посмішка мимоволі торкнулася моїх губ. Я хотів залишитися в цьому моменті назавжди.

— Доброго ранку, — прошепотів я, нахилившись і залишивши легкий поцілунок на її скроні.

Вікторія тихо забурмотіла щось нерозбірливе й притулилась до мене ще сильніше.

— Камілло, — її голос був хрипкий від сну, проте такий рідний. Вона повільно розплющила очі, їхній колір здавався ще глибшим у ранковому світлі. — Це… вже ранок?

— На жаль, — посміхнувся я, торкнувшись носом до її щоки. — Хоча, якщо хочеш, можемо прикинутися, що ще ніч.

Вона засміялася, її сміх був тихим, ледь чутним.

— Якби все було так просто, — відповіла вона, закочуючи очі, але її посмішка не сходила з обличчя. — Ти давно не спиш?

— Не дуже, дозволив ще декілька хвилин поспостерігати за тобою, поки ти спиш, — я вкотре посміхнувся, вдивляючись в її надзвичайно красиві очі.

— І як? — Вікторія поклала свої руки мені на груди, спираючись на них підборіддям. — Сподобалось?

— Надзвичайно.

— Ти підлизуєшся до мене?

— В жодному випадку.

Раптово її телефон голосно задзвенів, розриваючи цей ідеальний спокій. Вікторія здригнулася й з неохотою потягнулася до телефону.

— Луїза, — пробурмотіла вона, глянувши на екран. — Напевно, вже вся на нервах. Я обіцяла їй поснідати з командою разом.

— Не відповідай, — я м’яко затримав її руку, ніжно обгортаючи пальцями. — У нас ще є кілька хвилин.

Вона завмерла, вагаючись лише мить, а потім її губи ледь торкнулася ніжна посмішка. Без зайвих слів Вікторія опустила телефон на тумбу, і його екран згас, розчиняючись у тиші.

— Думаю, Луїза все зрозуміє, — її голос звучав м’яко, майже пошепки, коли вона знову повернулась до мене, вдихаючи знайомий аромат моїх парфумів. Хоча, зараз я пахнув лише нею.

Я відповів посмішкою та обійняв її міцніше, відчуваючи, як кожна клітина мого тіла прагне цієї близькості.

— Я… я маю сьогодні летіти назад. Завтра чемпіонат, — слова зірвалися з вуст неохоче, і я відчув, як це коротке зізнання розбило тишу між нами.

— Точно… — прошепотіла Вікторія, заплющуючи очі. Її голос звучав ледь чутно, мов вона намагалася приховати розчарування.

Я провів пальцем по її щоках, змушуючи її подивитися на мене.

— Я хотів би залишитись, проте…

— Ні, — вона швидко приклала палець до моїх губ, змусивши мене замовкнути. Її очі стали серйозними, а голос тихим, але впевненим. — Ти маєш грати. Ти полетиш сьогодні.

— Можливо, я полечу завтра зранку? — запропонував я, схилившись ближче, наче шукаючи виправдання, щоб залишитися.