Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

якої її віднесла думка загалу, і перехитрувати її. Проте Рената до цієї думки також і підлаштовувалася. Якщо ми й маємо якесь історичне завдання, то це вирватися із фальшивих категорій. Звільнитися від персони. Колись я їй натякнув:

— Таку жінку, як ти, можна було б назвати дурною бабою, тільки якби Життя й Знання були цілком відокремлені. Та якщо Життя це також і форма Знання, то Життя людини — певною мірою її навчання.

— Отже, я не дурна баба. Я не можу бути дурною, якщо така вродлива. Це чудово! Ти завжди був добрий до мене, Чарлі.

— Бо я тебе й справді кохаю, дитинко.

Потім вона трохи поплакала, бо в ліжку була геть не така, як про неї язичили. Часом на неї находило затьмарення. І тоді вона шалено себе обвинувачувала, кричала: «Правда! Я брехуха! Я волію це приховувати!». Я казав, щоб вона не перебільшувала. Пояснив, що самість вивільнилася із Сонця і мусить пережити біль цього вивільнення (Штайнер). Сучасна сексуальна ідеологія не здатна цьому протистояти. Програми нестримуваної природної насолоди ніколи не зможуть нас звільнити від загальної тиранії еґоїзму. Наша плоть і кров завжди цьому перешкоджатимуть. І таке інше.

Хай там як, а ми перебували майже на десятикілометровій висоті у величезному «Боїнґу-747» — освітленій печері, театрі та кав’ярні — а внизу, в блідому світлі дня, лютувала Атлантика. За словами пілота, кораблі зазнавали значних пошкоджень у такий шторм. Але з цієї висоти морські хвилі видавалися оку не вищими, ніж язику — борозни піднебіння. Стюардеса принесла віскі та гавайських горішків. Ми перетинали меридіани нашої планети, цього таємничого місця, про яке я привчав себе думати як про велику школу душ, матеріальну основу духу. Тепер, більше ніж будь-коли, я вірив, що душа з її рідкісними проблисками Добра не може впоратися зі своїм завданням за одне життя. Платонова теорія безсмертя не була, як намагаються її подати деякі вчені, метафорою. Він говорив буквально. Одне життя може лише погубити чесноту. Лише дурень став би пов’язувати Добро з тим, що людина смертна і живе лише раз. Або ж, як Рената, ця мила дівчина, могла б сказати: «Краще жодного, ніж лише один».

Словом, я дозволив собі думати, про що захочу, і мої думки розбігалися врозтіч. Проте я відчував, що літак і я тримаємо правильний курс. Мадрид — хороший вибір. В Іспанії я міг би почати налагоджувати своє життя. Ми з Ренатою могли б насолодитися спокійним місяцем. Я припускав — уявляючи собі ватерпас — що, можливо, бульбашки кожного з нас можна було би повернути до центру. І тоді можна буде просто діставати задоволення від природних речей, тоді наші серця й розуми знайдуть спокій. Якщо люди почуваються ошуканцями, говорячи про Правду та Добро, то це тому, що їхні бульбашки віддалилися від центру, або ж вони вірять, що дотримуються правил наукової думки, яких вони анітрохи не розуміють. Але я не збирався бавитися з вогнем або ж загравати з іще уцілілими революційними ідеями. Строго кажучи, мені зосталася тільки декада, щоб надолужити все життя, здебільшого марно розтрачене. Я не міг гайнувати часу навіть на каяття й жалі. Я відчував, що Гумбольдт, там, у царстві мертвих, потребує моєї допомоги. Мертві й живі досі утворюють єдину спільноту. Ця планета й досі майданчик для дії. Тож було Гумбольдтове зіпсоване життя і моє зіпсоване життя, і я мусив щось зробити, викрутити кермо у правильному напрямку, щоб передати розуміння моралі із землі, де його можна здобути, у наступне існування, де в ньому є потреба. Звісно, я мав й інших дорогих мені померлих. Не лише Гумбольдта. Я також мав усі підстави підозрювати себе у глупоті. Але чому моя сприйнятливість має підпадати під цю підозру? Навпаки. Я вирішив: буде, що буде. Ми летіли крізь незатьмарені висоти, і в чистому вишньому світлі я побачив, що прекрасна брунатна рідина у моїй склянці містить багато кристалічних часточок і термальних ліній палючого холодного напою. Ось як я розважався і збавляв час. Нас трохи затримали в Лісабоні, і ми прибули до Мадрида із запізненням на кілька годин.

«Боїнґ-747», зі своїм китячим горбом спереду, розкрився, і з нього посунули пасажири, серед яких був і радісний Чарлі Сітрин. Я прочитав у проспекті авіакомпанії, що цього року кількість туристів в Іспанії вдесятеро перевищила чисельність населення країни. Та все ж який американець не хоче вірити, що його прибуття до Старого Світу — це особлива подія? У цих краях порядність важить більше, ніж у Чикаґо. Принаймні мала би. Це був важливий простір. Я мав таке відчуття. А Рената, також оточена значущим простором, чекала на мене у готелі «Ріц». Тим часом мої земляки, які прибули чартерним рейсом, гурт літніх людей із Вічита-Фолз втомлено сунули довгим коридором, скидаючись на амбулаторних хворих у лікарні. Я миттю їх випередив. Я був перший біля паспортного віконечка, перший — біля багажної стрічки. А потім виявилося, що моя валіза остання. Гурт із Вічита-Фолз пішов, а я вже було подумав, що валіза, напхана елегантним вбранням, краватками від «Гермеса», короткими піджаками старого бабія тощо, зникла, аж побачив, як вона самотньо підскакує на довгому-предовгому конвеєрі. Вона наближалася до мене, мов жінка без корсета, яка повільно ступає бруківою.

Їдучи в таксі до готелю, я знову був задоволений собою і думав, що добре зробив, прилетівши вночі, коли дороги порожні. Не було жодних затримок; таксі мчало з шаленою швидкістю, я міг би відразу ж зайти в Ренатин номер, скинути одяг й опинитися з нею в ліжку. Не через хіть, а з нетерплячки. Мене переповнювала безмежна потреба втішати і бути втішеним. Я не можу вам передати, як згоден із Майстером Екгартом, коли він говорить про вічну молодість душі. Вона весь час залишається тією ж самою, вона має лише один вік. Проте все решта в нас не таке стале. Тому нехтувати цією розбіжністю, заперечувати згасання і весь час починати життя заново не надто мудро. Тут, із Ренатою, я хотів розпочати новий його виток, щиро запевняючи себе, що стану чуйніший, а їй додасться вірності й людяності. Це, звісно ж, було нерозумно. Проте не варто забувати, що до сорока років я був цілковитий ідіот, а потім — ідіот частковий. Я завжди буду трохи ідіотом. Та все ж відчував, що в мене є надія, і мчав у таксі до Ренати. Я входив в останній період свого життя, очікуючи, що саме тут, в Іспанії, у готельному ліжку,