Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

що не знаєте про жоден наказ щодо видачі ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру полкам з Чехії, чи не можете ви мені це пояснити?

— Це секретне розпорядження, — відповів, усе ще посміхаючись, комендант військового вокзалу в Будапешті.

«Ну, й сів же я маком, — подумав капітан Заґнер, виходячи з приміщення комендатури. — На якого біса я наказав надпоручникові Лукашу зібрати всіх командирів, узяти людей і йти з ними до відділу постачання по ці сто п’ятдесят грамів ементальського сиру на душу?»

Щойно командир одинадцятої роти надпоручник Лукаш, згідно з розпорядженням капітана Заґнера, збирався наказати батальйонові вирушати на склад по ті сто п’ятдесят грамів ементальського сиру, як перед ним з’явився Швейк з нещасним Балоуном.

Балоун увесь аж тремтів.

— Голошу слухняно, пане надпоручнику, — як завжди чемно сказав Швейк, — справа, про яку йдеться, дуже важлива. Я просив би вас, пане надпоручнику, поладнати цю справу десь на боці, як висловився один мій приятель Шпатіна із Згоржа, коли був дружбою на весіллі і раптово в костелі йому захотілося...

— У чому, власне, справа, Швейку, — перепинив його надпоручник Лукаш, який уже скучив за Швейком, як і Швейк за ним. — Давайте відійдемо трохи далі.

Балоун ішов позаду них і не переставав тремтіти. Цей велетень зовсім утратив душевну рівновагу і вимахував у безнадійному розпачі руками.

— Ну, то кажіть, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, коли вони відійшли трохи вбік.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенанте, — почав Швейк, — воно завжди краще признатися самому, бо шила в мішку не сховаєш! Ви, пане обер-лейтенант, дали певний наказ, щоб Балоун, коли приїдемо до Будапешта, приніс вам отой печінковий паштет і булочку.

— Дістав ти такий наказ чи ні? — звернувся Швейк до Балоуна.

Балоун почав ще більше вимахувати руками, немов боронився від наступаючого ворога.

— Цей наказ, — сказав Швейк, — на жаль, не міг бути, пане обер-лейтенант, виконаний. Ваш печінковий паштет я зжер... Так, зжер, — повторив Швейк, тицьнувши знавіснілого Балоуна, — бо я думав, що печінковий паштет може попсуватися. Мені кілька разів доводилося читати в газетах, як цілі родини отруювалися печінковим паштетом. Одного разу це сталося на Здеразі, вдруге — в Бероуні, раз — у Таборі, потім — у Младій Болеславі, а раз — у Пржибрамі. Всі отруєні померли. Печінковий паштет — страшенна погань...

Балоун, тремтячи, відійшов убік, засунув палець в горлянку і раз по раз почав блювати.

— Що з вами, Балоуне?

— Блю-блю-ю, е-е, пане обер... е-е, обер-лейте-нанте, е-е,— використовуючи перерви, простогнав нещасний Балоун. — Це я-я її зжер, е-е, поже-е-е-р-р-р, е-е, я-е-е, са-е-е, і-е.

З пельки нещасного Балоуна вилітали й кусні станіолевої обгортки з паштету.

— Як бачите, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, не втрачаючи душевної рівноваги, — кожен зжертий паштет завжди вилазить назовні, як шило з мішка. Я хотів узяти провину на себе, а він, дурило, сам себе зрадив. Балоун взагалі непогана людина, але зжере все, що йому довірять. Я знав одного такого типа. Він працював кур’єром у банку. Йому довіряли тисячі: одного разу, коли він одержував гроші в іншому банку, йому помилково дали на тисячу крон більше, і одразу ж повернув їх, але боронь Боже було доручити йому купити на п’ятнадцять крейцарів копченого м’яса — дорогою він обов’язково його зжере. Такий уже був ненажера, що, коли його службовці посилали за ліверними ковбасами, він їх по дорозі розпорював кишеньковим цизориком, а діри заліплював англійським пластирем, який йому обходився для п’ятьох ліверних ковбасок дорожче, ніж коштувала б ціла ліверна ковбаса.

Надпоручник Лукаш зітхнув і відійшов.

— Чи не зволите дати якісь накази, пане обер-лейтенант, — гукнув йому вслід Швейк, тоді, як нещасний Балоун безперервно пхав собі пальця в горлянку.

Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. Йому спало на думку, що коли вже вояки поїдають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війни не зможе.

Тим часом Швейк перевів Балоуна на другий бік залізничної колії. По дорозі він втішав його, мовляв, вони разом подивляться на місто і принесуть звідти панові надпоручнику дебреценських ковбасок. Швейкове уявлення про головне місто угорського королівства, цілком природно, збігалося з уявленням саме про ці ковбасні вироби.

— Та ми ж поїзд проґавимо, — заскиглив Балоун, ненажерливість якого дорівнювала його надзвичайній скупості.

— Коли їдуть на фронт, — заявив Швейк, — то ніколи не спізнюються, бо кожен потяг, який їде на фронт, спочатку добре подумає, чи варто привозити на кінцеву станцію лише половину людей. А врешті, я тебе добре розумію, Балоуне. Ти за копійку залюбки гнав би через Карпати вошу на мотузці.

Але вони не встигли нікуди піти, бо пролунала команда «по вагонах». Вояки різних рот знов поверталися до своїх вагонів з порожніми руками. Замість 150 грамів ементальського сиру, який їм тут мали роздати, кожен дістав коробочку сірників і одну поштову листівку, видану комітетом у справі охорони воєнних могил Австрії (Відень, ХІХ/4, вулиця Канізія). Замість ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру кожен мав у руці західногалицьке військове кладовище в Седлиську з пам’ятником нещасним воякам крайової оборони. Його вирізьбив охотник фельдфебель Шольц, який ухилився таким чином від фронту.

Біля штабного вагону панувало надзвичайне збудження. Офіцери маршового батальйону юрмилися навколо капітана Заґнера, який їм схвильовано щось розповідав. Він саме повернувся від коменданта вокзалу і тримав у руці дуже секретну довжелезного змісту справжню телеграму із штабу бригади з інструкціями і вказівками, як поводитися у тій новій ситуації, в якій опинилася Австрія 23 травня 1915 року.

Бригадне командування сповіщало, що Італія оголосила Австро-Угорщині війну.

Ще в Бруку над Літавою в офіцерському клубі дуже часто за обідами й вечерями на ситий шлунок говорилося про дивну поведінку і ставлення Італії, але взагалі ніхто не чекав, що здійсняться пророчі слова того ідіота кадета Біґлера. Якось за вечерею він відсунув тарілку з макаронами і заявив: «Цього добра наїмся аж під брамою Верони».

Капітан Заґнер, вивчивши інструкції, одержані з бригади, наказав сурмити тривогу.

Коли зійшлися всі вояки маршового батальйону, їх вишикували в каре, і капітан Заґнер надзвичайно піднесеним тоном прочитав їм переданий телеграфом наказ по бригаді.

«Італійський король, ведений нечуваною жадобою, знехтував братерськими зобов’язаннями, хоч повинен був дотримуватися їх як союзник нашої монархії. У цій війні його обов’язком було стати пліч-о-пліч з нашими геройськими військами, але зрадливий італійський король з самого початку грав роль замаскованого саботажника, поводився