Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Біґлера блювоти і проносу у ванні.

Діставши заперечну відповідь, він уважно поглянув на Біґлера. Коли при холері припиняється пронос і рвоти, це, знову ж таки, як і попередні симптоми, ясна картина того, що для хворого настають останні години життя.

Кадет Біґлер, якого витягли з теплої ванни і зовсім голого поклали на ліжко, змерз, як собака, аж зубами видзвонював. На тілі у нього висипала гусяча шкіра.

— Бачите, — сказав штабний лікар по-мадярському, — його морозить, ноги й руки холодні. Це кінець.

Нахилившись над кадетом Біґлером, спитав по-німецьки:

— Also wie geht’s?[422]

— S-s-se-hr-gu-gu-tt... — зацокотів зубами кадет Біґлер, — eine D-deck-ke[423].

— Свідомість частково потьмарена, а частково прояснюється, — сказав знову по-мадярськи штабний лікар. — Тіло дуже сухе, губи й нігті повинні були б почорніти... Це третій випадок, коли хворий вмирає від холери, а нігті й губи не чорніють...

Він знову нахилився над кадетом Біґлером і говорив по-мадярськи:

— Серце не прослуховується.

— Ei-ei-ne-ne De-de-de-deck-ke-ke, — знову задзвонив зубами кадет Біґлер.

— Це його останні слова, — сказав штабний лікар санітарному підстаршині по-мадярськи. — Завтра його поховаємо разом з майором Кохом. Зараз він знепритомніє. Його документи в канцелярії?

— Напевно, там, — спокійно відповів санітар унтер-офіцер.

— Ei-ei-ne-ne De-de-deck-ke-ke, — благаючи, дзвонив їм услід зубами кадет Біґлер.

В палаті, де стояло шістнадцять ліжок, лежало тільки п’ятеро людей, один з них — небіжчик. Він умер дві години тому і був прикритий простирадлом. Небіжчик мав таке саме прізвище, як і вчений, що відкрив холерну бацилу. Це був капітан Кох, разом з яким штаб-лікар мав намір завтра поховати кадета Біґлера.

Кадет Біґлер підвівся на ліжку і вперше побачив, як умирають від холери за найяснішого цісаря. З чотирьох, що залишилися живі, два вмирали, задихалися й синіли, причому щось кричали, але не можна було розібрати, якою мовою. Це скидалося на харчання.

Двоє інших з дуже бурхливою реакцією, що свідчила про одужання, нагадували людей у тифозній гарячці: вони вигукували щось незрозуміле і викидали з-під ковдри схудлі ноги. Над ними стояв бородатий санітар, що розмовляв на штірійському діалекті (як розпізнав кадет Біґлер) і втихомирював їх:

— У мене теж була холера, моє золоте панство, але я не бив ногами по ковдрі. Тепер уже з вами все в порядку, дістанете відпустку і...

— Не кидайся! — гаркнув він на одного, який так шпурнув ковдру, що вона полетіла йому аж на голову. — Це в нас заборонено робити. Маєш гарячку, то й радій, принаймні не повезуть тебе звідсіля з музикою. Ви вже обидва видряпалися.

Він поглянув навколо себе.

— Ось ті двоє вже вмерли. Ми так і сподівалися,— сказав він доброзичливо, — отож радійте, що вас це минуло. Треба йти за простирадлами.

За хвилю він повернувся і прикрив простирадлами померлих. У них були зовсім чорні губи. Нігті на руках, які вони в передсмертній агонії тримали на задубілому члені, почорніли теж. Санітар зробив спробу запхати померлим язики назад у рот, потім упав навколішки біля постелі і почав молитися:

— Heilige Maria, Mutter Gottes![424] — При цьому старий санітар із Штірії дивився на своїх пацієнтів, які видужували, бо їхня гарячка свідчила про повернення до життя.

— Heilige Maria, Mutter Gottes, — побожно повторював санітар, коли зненацька якийсь голий чоловік поплескав його по плечу.

Це був кадет Біґлер.

— Слухайте, — сказав він, — я... купався... Власне, мене купали. Дайте мені ковдру... Мені холодно.

— Це надзвичайний випадок, — сказав півгодини пізніше штаб-лікар кадетові Біґлеру, який лежав під ковдрою. — Ви, пане кадете, одужуєте. Завтра переведемо вас у запасний лазарет до Тарнова. Ви — носій холерних бацил... Наша наука так далеко зайшла вперед, що це вже можна точно встановити. Ви з Дев’яносто першого полку...

— Тринадцятий маршовий батальйон, — відповів за кадета Біґлера санітар унтер-офіцер. — Одинадцята рота.

— Пишіть, — наказав штабний лікар. — Кадет Біґлер, тринадцятий маршовий батальйон, одинадцята маршова рота, Дев’яносто перший полк, направляється на лікарський догляд до холерних бараків у Тарнов. Носій холерних бацил...

Ось так кадет Біґлер, натхненний воїн, перетворився на носія холерних бацил.

У БУДАПЕШТІ

У Будапешті на військовому вокзалі Матушич приніс капітанові Заґнерові телеграму, яку надіслав нещасний командир бригади, відправлений до санаторію. Вона була не шифрована і мала такий самий зміст, як і попередня:

«Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль». До цього ще було додано: «Обоз зарахувати до східної групи. Розвідка скасовується. 13-му маршовому батальйону збудувати міст через ріку Буг. Детальні подробиці в газетах».

Капітан Заґнер негайно вирушив до коменданта вокзалу. Комендант, невеличкий на зріст, товстенький офіцер, привітно зустрів його.

— Ну, й накоїв же ваш бригадний генерал, хай йому грець, — промовив він, регочучи на все горло. — Але ми зобов’язані вручити вам цю нісенітницю, бо з дивізії ще не надійшло розпорядження щодо телеграм бідолахи генерала. Вчора тут проїздив чотирнадцятий маршовий батальйон сімдесят п’ятого полку, і командир батальйону дістав телеграму: видати його людям по 6 крон як особливу нагороду за Перемишль, і водночас прийшло розпорядження, що дві з цих шести крон кожний вояк повинен відрахувати на воєнну позику... За достовірними даними, вашого бригадного генерала розбив параліч.

— Пане майоре, — сказав капітан Заґнер комендантові військового вокзалу. — Згідно з полковим наказом і маршрутом, ми їдемо до Ґедельйо[425]. Тут команді належить одержати по 150 грамів ементальського сиру. На останній зупинці вояки мали дістати по 150 грамів угорської ковбаси, але нічого не одержали.

— Мабуть, і тут нічого з цього не вийде, — відповів майор, приємно, як і раніше, усміхаючись. — Про такий наказ для полків з Чехії мені нічого не відомо. А втім, це не моя справа, зверніться до управління з постачання.

— Коли ми, пане майоре, від’їжджаємо?

— Попереду стоїть поїзд з важкою артилерією для Галичини. Ми його пустимо за годину, пане капітан. На третій колії стоїть санітарний поїзд. Він від’їздить через двадцять п’ять хвилин після артилерії. На дванадцятій колії — поїзд з амуніцією. Він відправляється через десять хвилин після санітарного, а за двадцять хвилин після нього відправимо ваш поїзд. Безумовно, якщо не буде ніяких змін,— додав він, так посміхаючись, що зовсім спротивів капітанові Заґнерові.

— Пробачте, пане майоре, ви сказали,