Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

До радянської зони окупації вони приїхали вранці. Потяг зупинився якось особливо різко, як здалося Софії спросоння, зі страшним скреготом. Вона побачила, як до вагонів підбігають солдати з червоними зірками на кашкетах і виганяють усіх надвір. «От і кінець», — подумала Софія, і лише тут їй стало по-справжньому страшно і промайнула думка, чи мала вона право зробити такий страшний вибір для своєї дитини. Чи не ліпше було залишитись у Відні й погодитися на пропозицію Івана, який теж був готовий пожертвувати собою і поїхати до Києва по Вільгельма. Проте Софія боялася, що радянські спецслужби знайдуть її за кордоном, як знайшли Вільгельма, тому обрала такий варіант. Ніхто не знав, яка небезпека була більшою.

Софія побачила, як із вагонів вигнали дівчат і жінок (декотрих навіть із дітьми), як брутально ґвалтували їх просто посеред білого дня, на очах у дітей. Ґвалтували і маленьких дівчаток, обзиваючи їх фашистськими суками. Жінки марно намагалися запевнити, що ці діти — не від німців, а від своїх: полонених, солдатів, примусових робітників. Їх ніхто не слухав.

Ґвалтували завжди за однією і тією самою схемою. Командир взводу давав команду — й усі слухняно ставали довкола жертви, спустивши штани. Далі по черзі підходили і лягали на жінку. Софія бачила, що дехто відвертає голову від того, що відбувається, та зізнатися, що такий садистський груповий секс викликає огиду, ніхто не наважувався. Дехто з молодих і вразливих солдатів мав проблеми з ерекцією, дехто явно лише робив вигляд, ніби злягається. Часом від роздратування через свою чоловічу неспроможність чи після насмішок товаришів солдати впадали в неконтрольовану лють і починали бити жертву, запихати їй у різні отвори пляшки чи дуло автомата. їх ніхто не стримував. Од мертвої жінки переходили до наступної. Уздовж дороги в канавах лежали трупи замордованих жінок, дівчат і дітей…

Їх вигнали з вагонів, вишикували в колону і повели до оточеного колючим дротом фільтраційного табору. Знову довжелезні бараки, та якісь іще похмуріші, брудніші від попередніх: на території повно сміття, страшний сморід зі сортиру. Назустріч колоні вийшов комендант табору, котрий довго і голосно верещав щось про фашистських шпигунів, зрадників народу, гітлерівських підстилок. Люди мовчали, дивлячись у землю. Потім усіх заселили у бараки.

Перші три дні Софія не наважувалася підійти до так званого кльозету через страшний сморід звідти і потай пісяла вночі під плотом. Але четвертого дня їй довелося перемогти себе, і вона зайшла всередину. Довго не могла прилаштуватись і сісти над майже по вінця повного ямою. Потому таки прилаштувалась, але раптом звідкись несподівано долинув шурхіт: напевно, прошмигнула миша. Від несподіванки Софія впустила в яму папір, тож довелося знову вийти, назбирати лопухів і повернутись у страшне місце. У ямі, над якою вона сиділа, виразно ворушилися велетенські білі глисти. Софія дивилася на них мов зачарована. Такого вона ще ніколи не бачила. Та саме це — хоч як дивно — і допомогло їй перестати боятися виходка. Тепер це не була мертва яма, в якій можна втонути. Це було місце, населене чимось живим, хай і огидним.

На сусідньому ліжку біля Софії спала вродлива кароока блондинка, до котрої вже першого вечора прийшов комендант табору. Під час короткої спроби опору він пообіцяв дівчині, що захистить її від охоронців, тобто від їхніх групових зґвалтувань. Ніби на підтвердження його слів до бараку зайшли кілька п'яних солдатів і почали витягати за коси всіх дівчат назовні. Солдати підійшли і до Софії, й один із них пробелькотів:

— Слышь, я беру эту.

Але комендант заперечив:

— Нельзя! Эту трогать не велено.

— Да прям… — не повірив перший.

— Нельзя! Говорю тебе, — і комендант витягнув із кишені револьвер.

Софія трусилася від страху, та солдати слухняно відступили.

Потому солдати пішли, а комендант перевернув сусідку Софії на живіт і розстебнув на собі штани. Йому було вже за п’ятдесят, і він обирав анальний секс — як стверджував, зі співчуття до партнерки, щоби не запліднити її. Та йому подобався анальний секс без змазки, і що голосніше кричала дівчина та більш перелякано накривали голови подушками всі довкола, то вищим було його задоволення.

— Помазать, говоришь? — лагідно шепотів їй у вухо комендант. — Не надо мазать — так жестче получается.

Коли він кінчав, то витирав залишки сперми та крові об простирадло.

Спершу Софія дуже боялася, що і їй доведеться пройти через таких комендантів, але посвідчення, яке видав їй собою віденський майор, містило певне таємниче послання, яке розумів кожен радянський військовий, під чию «опіку» вона потрапляла. Софія зрозуміла, що майор наділив її статусом недоторканої, й не раз із почуттям вдячності згадувала про це.

Барак, у якому жили репатріанти, нагадував стайню. Там пахло сіном, коров’ячими кізяками та людськими випарами. Поряд стояв інший барак, який називали лазнею. При вході там був казан — мабуть, принесений із паротяга, — кілька іржавих бляшаних мисок, у які можна було набрати окропу. Митися слід було без одягу і навіть без рушників. Спершу до барака заганяли жінок, а потому — з іншого боку — чоловіків. У перші дні дівчата й жінки ще верещали, а деякі чоловіки намагалися заволодіти ними, та невдовзі, вже через тиждень постійних знущань і прилюдних солдатських зґвалтувань, чоловіки та жінки, здавалося, втратили відчуття власного тіла і байдуже милися поряд, не здатні ні допомогти одне одному, ні скривдити.

Потому їх транспортували до радянського кордону вже вантажівками. У кожну машину намагались упхнути до трьох десятків людей, речі безжально викидали.