Читати книгу - "Війни художників"

сміється вона. — Боюся, що випадково можна затриматися там років на десять, десь у Сибіру. На лісозаготівлі. Ви не читали книгу «Зраджений соціалізм»? Вона тепер дуже популярна, — Лені зазирає йому в очі, і Гущенку раптом здається, що вона знає, що він купив цю книгу. Яким чином? За ним слідкували люди Клейста? Не може бути! Він десять разів перевіряв наявність «хвоста», а коли прочитав книгу — викинув її в урну за кілька кварталів від готелю.

Про всяк випадок він обминає питання про книгу і з посмішкою говорить:

— Ну що ви! Таким гарненьким жінкам в СРСР стільки не дають. Щонайбільше — років п’ять таборів. Та і то, впевнений, що начальник табору вас би помітив і взяв у свій почет. Наприклад… у покоївки.

Лені регоче, високо оцінивши його жарт.

— Будемо сподіватися на краще. Я знаю, ви гарний художник, то навіщо взялись за ці господарсько-канцелярські справи з організації виставки?

Іншими словами: чого ти приїхав сюди? Правильна відповідь повинна звучати: якби я відмовив Фітіну, то міг би замість Берліна поїхати на Колиму. Років на десять. Альтернативну він озвучує настирливій білявці:

— Хтось має робити й це.

— Хтось має робити й це. Традиційне виправдання тюремного ката. Водити приречених на гільйотину. Підіймати на дибу. Хтось же має це робити.

— Яким боком одне до іншого?

— Я вважаю, що художник має творити. Адже це так романтично! Створювати шедеври, що увічнять пам’ять про творця на сотні років…

— Дуже романтично. У Німеччині, я чув, переслідують деякі види романтизму і деяких романтиків? Так що бути художником ще й небезпечно, — опускає він її на грішну землю.

— Так, — погоджується вона. — Ґогена заборонив експонувати в Німеччині доктор Геббельс, до речі, й вашого друга Матісса — теж. Він придумав термін «Entartete Kunst» («дегенеративне мистецтво»).

— Лайно, — сказав Гущенко роздратовано і глянув на годинник.

— Можливо, — погоджується Лені. — Ви квапитеся?

— Не дуже, — відповідає Гущенко таким тоном, що будь-хто має зрозуміти це, як: «Так, дуже кваплюся». Будь-хто, але не ця дама.

— Ви, я так розумію, не поділяєте партійної думки про «дегенеративне мистецтво», а не боїтеся гестапо?

Вона сміється у відповідь. Кидає на Гущенка погляд змовниці і, мовби не помітивши пасажу про гестапо, запитує:

— А хіба в СРСР Ґоген дозволений?

— Справді, обидві країни не найкраще місце для художників.

— Ви знову з’їхали на політику, Нікола! — вона топить Гущенка у своїх бездонних очах. — Розкажіть краще, чим ви захоплюєтесь, крім малювання?

— Що вам сказати, — посміхається Гущенко. Відповідає подумки: «У вільний від основної роботи час я шпигую». Але вголос говорить: — Якщо коротко, то я малюю.

Дама знову сміється і знову перекидає ноги, демонструючи коліна і розкішні білі стегна. Гущенку вже здається, що саме через скляні столики дама обрала цей ресторан. Утім, він намагається відігнати від себе цю параноїдально-божевільну думку — не можна бачити в кожній людині агента гестапо.

— Скільки людей малюють для задоволення! Фюрер, а ще цей мерзенний товстун W. С. Завжди мріяла позувати художнику.

— Як саме? — запитав він і відразу здогадався, якою буде відповідь кокетки-баронеси.

— Ну, звісно, оголеною. А що? Впевнена, кожна гарна жінка мріє хоч раз у житті позувати оголеною. Увічнити своє тіло, поки його ще не соромно показувати. Ви згодні малювати? Я куплю полотно і зроблю передоплату!

— О, я мріяв би про таку модель, — із ввічливості він говорить те, що вона хоче чути.

— Ви таки брехунець, та я так хочу вам вірити!

Гущенко сміється з її нахабства. Білявка теж сміється і раптом уриває сміх. — Значить, ми домовилися: я замовляю вам особистий портрет. Спосіб виконання: тет-а-тет, матеріали — полотно, олія. Ходімо, нас уже з півгодини чекає водій. Негарно його так довго затримувати.

Розділ 49

Наступного ранку пішов дощ. Перший дощ у Німеччині за час їхнього візиту. За вікном готелю він був схожий на завісу із сірої тюлі. Дощ залишав на склі краплі, схожі на великі фальшиві діаманти. Від чималої кількості вермуту, випитого вчора із Лені, у Гущенка в роті був гидкий присмак. А від зустрічі з нею на душі залишився неприємний осад. Розмова ні про що, підозріла цікавість «справжньої баронеси» й особистої секретарки високого чиновника з Імперського міністерства іноземних справ до його скромної персони. Гущенко прийняв душ (дяка богові, саме сьогодні «день води»), поголився, одягнувся і, взявши парасольку, попрямував до виходу. Як і очікував, біля виходу на нього вже чекала розлючена Лілія.

— Слухайте, Гущенко, — її очі метали блискавки. — Ви жорстокий і цинічний тип. Я не помилялася! Кинути мене саму посеред нічного Берліна! — вона невміло додає кілька нецензурних слів.

— О, виявляється, ви вмієте гарно лаятися! Вітаю! Але що значить — кинути саму? — щиро здивувався він. — По-перше, ви були з Гагаріним, по-друге, мені обіцяли, що вас відвезе гер Клейст, мені здалося, що ви з ним чудово порозумілися. Я навіть відчував себе третім зайвим, — Гущенко прихилився плечем до стіни і розмовляв безбарвним тоном приреченого на страту, дивлячись убік.

— Цей алкоголік Гагарін відразу втік! — репетувала Ліля, нагадуючи розлючену фурію. — Мабуть, засів у якійсь пивниці із Шютте. А пан Клейст і справді люб’язно пропонував мені свої послуги. А потім почав чіплятися, довелося його послати куди подалі!

— Сподіваюся, не дуже далеко, бо він має повернутися і взяти активну участь у відкритті виставки. Я не хотів би, щоб він образився, — Гущенко робить вигляд, що його не обходять громи і блискавки, які метає розлючена дама.

— А що, ви б хотіли, аби він затягнув мене в ліжко? Чому ви постійно бігаєте від мене?