Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

знала. Ця Курвуаз’є з’їдала майже щопонеділка еклер за кілька кроків від графині Ґ*** , але марно. І пані Вільбон шепотіла на вухо знайомим, що їй не вкладається в голові, як її кузина може приймати жінку, що її в Шатодені не пускали на поріг навіть люди другого ґатунку. «Моя кузина начебто така вимоглива в доборі знайомих — їй-богу, з її боку це просто глум над товариством», — казала насамкінець пані де Вільбон уже з іншою міною: з насмішкуватою і воднораз розпачливою усмішкою, яка, як гуляти в загадки, могла б насунути думку, що вона зараз бубонить під носа вірша, якого графиня теж, звісно, не знала:

Через таку напасть не виживе надія.

Забігаючи наперед, скажемо, що заримована з «надією» «протидія», якою пані де Вільбон, снобуючи, присаджувала графиню Ґ***, була все-таки не марна. Вона піднесла в графининих очах пані де Вільбон на такий постамент, — хоча там і піднімати не було чого, — що графинина донька, дівчина на порі, найкрасивіша й найбагатша відданиця, оздоба балів, підкотила, на загальний подив, гарбуза всім дукам. Бо її матір, пам’ятаючи, скільки образ щотижня перетерплювала вона на вулиці Ґронель через Шатоден, щиро прагнула для доньки лише єдиного чоловіка: молодого Вільбона.

У чому Ґерманти і Курвуаз’є зрівнялися між собою, то це в мистецтві — зрештою безмежно розмаїтому — тримати інших на відстані. Ґерманти застосовували тут різні викрутаси. Але всі Ґерманти — щирі Ґерманти — як тебе відрекомендовували їм, дотримувалися певного церемоніалу: подаючи тобі руку, вони ніби висвячували біляка на лицаря. Коли якийсь Ґермант, хоч би й двадцятилітній, але вже гідний пагін старших, чув твоє ім’я, він упинався в тебе — ніби не збираючися вітатися з тобою — звичайно блудним, завжди холодним, мов криця, поглядом — буцімто бажаючи вдертися в найглибші закамарки твого серця. Зрештою Ґерманти вірили й направду, що бачили людей наскрізь, — вони мали себе за першорядних психологів. Ба більше, гадали, ніби від такої інспекції зростає ґречність уклону, що йшов відразу за нею, бо цим уклоном вони ж удостоювали не кого, а тебе. Все це діялося на відстані, яка, незначна, коли б ішлося про те, щоб схрестити зброю, здавалася величезною при ручканні, й жахала тебе так, ніби й справді ходилося про двобій. Бо коли Ґермант, шаснувши по останніх криївках твоєї душі і по твоїй статковитості очима, визнавав, що ти гідний вступити до кола його знайомих, він посилав до тебе п’ястю вперед руку, наче подавав рапіру для дуелі, і при цьому та п’ясть так відлітала від самого господаря, що при кивкові його голови було невгадно, кланяється він тобі чи своїй-таки руці. Деякі Ґерманти, позбавлені почуття міри або ж схильні до механічних повторів, явно переборщували, розводячи цю церемонію за кожної нової зустрічі. Оскільки відпадала потреба в попередній психологічній експертизі, хистом до якої наділив їх «родовий дух» і плоди якої вони мали пам’ятати, то настирливість допитливого погляду перед ручканням пояснювалася лише набутим автоматизмом або їхньою вірою, що вони ще й уміють гіпнотизувати. Курвуаз’є, ті мали інші фізичні дані, отож їхні потуги запозичити цей пізнавальний уклін і собі провалилися. Вони били чолом із пихатою надутістю й легковажним поспіхом. Натомість дехто з Ґермантів прекрасної статі начебто перебрав, очевидно, чоломбиття у дам Курвуаз’є. Справді, при рекомендації тебе одній такій Ґермантисі вона вклонялася низесенько, наближаючи до тебе під кутом у сорок п’ять градусів голову та бюст, тоді як низ її тіла (цей низ був у неї прямий, а верх крутився на шарнірі талії) залишався нерухомий. Але двигнувши до тебе верх, вона рвучко вертала його знову шторцем і десь під тим самим кутом. Цей відкид забирав у тебе все, що було віддано, терен, уже нібито твій, знову, здавалося, втрачався; перебійці, як у герці, поновно ставали в позицію. Таке скасування ґречности через відзискання відстані (викрутаси взяті на озброєння Курвуаз’є для демонстрації, що первісний відрух — це ніяка не ласка, а просто секундний фінт) випливало в усій красі в листах, які ти отримував від Ґермантів та від Курвуаз’є, принаймні на початку знайомства. В «корпусі» листа ти іноді натрапляв на рядки, які пишуться нібито тільки приятелями, але якби тобі примарилося, що ти приятель своєї посилальниці, то ти б пошився в дурні, бо лист починався: «Ласкавий пане», а закінчувався: «Будьте певні щодо моєї щирої пошани». Між зимним початком і крижаним кінцем, які все ставили з ніг на голову, могли тиснутися (якщо це була відповідь на твоє співчуття) найзворушливіші образи скорботи, яка спіткала поси-лачку через утрату сестри, близькости між сестрами, образки природи, яка її оточує, оповідь, як її втішають онуки, а все ж то був лист, який трапляється в листовниках, а щирий його характер не створював між тобою й авторкою цього листа щирости більшої, ніж створюють листи Плінія Молодшого або пані де Сім’ян між ними і тобою.

Щоправда, деякі Ґермантихи черкали тобі з першого ж разу: «Мій любий друже», «Мій друже», і не конечне то були найпростіші з них, а радше ті, які, живучи тільки в світі коронованих голів і водночас бувнці натурами «неглибокими»,-визначалися такою самозакоханістю, що їм здавалося^ ніби їм оуджено лише вщасливлювати людей, і так зледащіли, що були не проти годити всім. Зрештою ґермантському роду не було переводу, і якщо хтось із молодих Ґермантів та маркіза Ґермантська мали спільну прапрабабусю за Людовіка XIII, то він називав маркізу не інакше, як «тітонькою Адамихою», отож навіть у простих обрядах, як-от чоломбиття при знайомстві, існувало багато нюансів. Кожна трохи обраніша гілка мала своє биття поклонів, воно передавалося від батьків до дітей, як передається рецепт на масть або на конфітюри. Приміром, Сен-Лу, почувши твоє ім’я, буцімто несамохіть посилав уперед свою руку, але те вітання не супроводжувалося поглядом та поклоном. Сердешного плебея, котрого з якоїсь окремої рації, — що, зрештою, лучалося рідко, — рекомендовано комусь із тієї групи Сен-Лу, пантеличила ця рвучка милостиня привітання, подана вдавано недбало, і плебей аж у голову заходив по розум, гублячись у здогадах, що мають проти нього якийсь Ґермант чи якась Ґермантка. І він не міг із дива вийти, дізнаючись, що пан чи пані Ґермант поквапилися написати до його рекомендувача листа зі словами про те, як цей плебей їм сподобався і як йому чи їй хочеться з ним побачитися. Не менш химерними, як Роберів