Читати книгу - "Етюди про звичаї"

адже там у моєму особняку жила моя дружина! Вулиця Монблан тепер називалася Шоссе д'Антен. Я не знайшов свого особняка, його було продано, а потім розвалено. Спритні ділки понабудовували в моїх садах будинків. Я ще не знав, що моя дружина вийшла заміж за графа Ферро, і не міг роздобути ніяких відомостей про неї. Тоді я пішов до старого адвоката, який колись вів мої справи. Та він, сердега, помер, передавши клієнтуру молодому колезі. І я дізнався від нього, що весь мій статок віддано спадкоємцям, моє майно розпродано, а моя дружина вийшла заміж і в неї уже двоє дітей; це вразило мене, наче громом. Почувши, що я — полковник Шабер, адвокат зайшовся таким сміхом, що я, не мовивши більш і слова, подався геть. Я не забув про штутгартську божевільню і, згадавши про Шарантон, вирішив діяти якнайобачніше. Дізнавшись, де тепер живе моя дружина, я пішов до неї, пане; серце моє повнилося надією. І що б ви думали? — вигукнув полковник, стримавши гнівний порух. — Коли я відрекомендувався, назвавши вигадане ім'я, мене не прийняли, а коли, прийшовши вдруге, назвав справжнє, мені показали на двері. Щоб побачити графиню, я цілі ночі просиджував скоцюрблений під ворітьми її дому, чекаючи, поки вона вдосвіта повертатиметься з балу чи з театру. Я впивався очима у віконце карети, яка стрілою мчала повз мене, і лиш одну-єдину мить я бачив мою дружину — і водночас уже не мою! О, відтоді я живу тільки думкою про помсту! — глухим голосом вигукнув полковник. — Вона знає, що я живий. Відколи я повернувся, вона отримала від мене два листи, написані моєю рукою. Вона не любить мене більше! А я — я й сам не знаю, чи люблю її, чи ненавиджу! Мене то вабить до неї, то вона мені бридка. Адже вона завдячує мені багатство, щастя — і маєш! — нічим, нічим не схотіла допомогти. Часом я впадаю просто-таки в безнадію, у глибоку зневіру!

Сказавши це, старий воїн сів на стілець і знову завмер нерухомо. Дервіль мовчав, пильно дивлячись на прохача.

— Так, справа серйозна, — сказав він нарешті, мовби сам до себе. — Навіть якби було доведено, що папери в Гейльсберзі справді ваші, це не доказ, що ви полковник Шабер. Ваш процес проходитиме аж у трьох інстанціях, тож треба все обміркувати якнайгрунтовніше. Адже справа не має прецедентів, вона — виняткова.

— Якщо мені судилося загинути в боротьбі, пане, — холодно відповів полковник, гордо піднісши голову, — я помру з гідністю, але не сам-один.

Де й подівся немічний старий! Перед Дервілем був зовсім інший чоловік — очі його палали вогнем завзяття й жадобою помсти.

— Може, доведеться піти на взаємні поступки, — сказав стряпчий.

— На поступки? — гнівно перепитав полковник Шабер. — То я — мертвий, чи я — живий?

— Сподіваюся, добродію, — провадив стряпчий, — ви зважите на всі мої поради. Ваша справа стане моєю справою. Незабаром ви переконаєтесь у тому, що вона зацікавила мене, — бо ж подібної, мабуть, не знайдеться в історії судочинства. А зараз я вам дам листа до мого нотаря, і він виплачуватиме вам під розписку по п'ятдесят франків кожні десять днів. Але негоже вам ходити по гроші сюди. Якщо ви справді полковник Шабер, не подобає, щоб вам подавали милостиню. Я оформлю ці гроші як позичку. У вас є статок, який вам мають повернути, ви багаті.

На очі старому полковникові набігли сльози — так зворушила його ця делікатність.

Дервіль рвучко підвівся із стільця, може, щоб приховати хвилювання, яке не личить юристові; він пішов у свій кабінет, повернувся з незапечатаним конвертом і віддав його графові Шаберу. Коли сердега брав конверта, його пальці намацали крізь папір дві монети.

— А тепер, будь ласка, перелічіть усі документи, назвіть місто, королівство, — мовив Дервіль.

Полковник продиктував відомості, перевірив, чи правильно написані назви місцевостей, потім узяв в одну руку капелюх і, глянувши на Дервіля, подав йому другу руку — мозолясту долоню — і сказав просто:

— Присягаюся, пане, після імператора ви для мене — найкращий із людей. Ви — молодчага!

Повірений міцно потис полковникові руку, провів його до дверей і присвітив свічкою.

— Букаре, — звернувся Дервіль до старшого писаря, — я щойно почув історію, яка, може, обійдеться мені в двадцять п'ять луїдорів. Та коли гроші й пропадуть — дарма, я не жалкуватиму: адже я бачив найспритнішого на світі лицедія.

Опинившись на вулиці, під ліхтарем, полковник вийняв із конверта два золотих двадцятифранковики, що їх дав Дервіль, і якусь хвилину пильно їх роздивлявся. Це вперше за дев'ять років він побачив золото.

«То тепер я зможу курити сигари», — подумав він.

Десь через три місяці по цій нічній розмові полковника Шабера з Дервілем нотар, який за дорученням повіреного виплачував грошову допомогу його незвичайному клієнтові, зайшов до контори порадитися щодо однієї важливої справи і повідомив, що він уже видав старому вояці шістсот франків.

— Ти, либонь, опікаєш цю стару гвардію знічев'я? — сміючись, докинув нотар, молодик на прізвище Кротта; він купив свою контору, де раніш служив за діловода, недавно, після того, як власник розорився і втік, що наробило неабиякого галасу.

— Дякую, друже, що ти нагадав мені про цю справу, — відповів Дервіль. — Моя добродійність скінчиться на двадцяти п'яти луїдорах; боюся, що мене пошито в дурні через мій патріотизм.

По цих словах Дервіль глянув на свій стіл, де лежали папери, принесені старшим писарем. На очі йому потрапив конверт, весь заліплений прямокутними, квадратними, трикутними, червоними й синіми штемпелями, поставленими в австрійських, прусських, баварських та французьких поштових конторах.

— Ага, — мовив він, сміючись, — ось і розв'язка комедії; зараз дізнаємось, обдурено мене чи ні.

Він узяв конверта, розпечатав його, та не міг прочитати ні слова: лист був написаний по-німецькому.

— Букаре, візьміть цього листа, віднесіть перекладачеві й негайно повертайтеся, — сказав Дервіль, прочинивши двері кабінету і подавши конверта старшому писарю.