Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

Варвара, схвильована несподіваною перешкодою, не пішла на роботу. Стан голодуючого погіршав.

— От вже і різачка почалась у шлунку, — з задоволенням повідомляв він, — а там і цинга прийде на грунті недоїдання, почнуть випадати зуби і волосся.

Птибурдуков привів брата — військового лікаря. Птибурдуков-другий довго прикладав вухо до тулуба Лоханкіна. і прислухався до функцій його організму з таким напруженням, з яким кішка прислухається до руху миші, що залізла в цукорницю. Під час огляду Васисуалій дивився на свої груди, мохнаті, як демисезонне пальто, очима, на яких бриніли сльози. Йому було жалко себе. Птибурдуков-другий подивився на Птибурдукова-першого і повідомив, що хворому дієта не потрібна. Можна їсти все. Наприклад, суп, котлети, компот. Можна їсти також хліб, овочі, фрукти. Навіть і рибу. Курити можна, але вміру. Пити не радить, проте для апетиту непогано було вводити до організму чарку доброго портвейну. Взагалі, лікар не зміг розібратися як слід в душевній драмі Лоханкіних. Сановито відсапуючись і постукуючи чобітьми, він пішов, заявивши на прощання, що хворому не забороняється також купатись в морі і їздити велосипедом.

Але хворий не збирався вводити до організму ні компоту, ні риби, ні котлет, ні інших ласощів. Він не пішов до моря купатись, а продовжував лежати на канапі, посилаючи на адресу присутніх лайливі ямби. Варвара відчула до нього жалість. «Через мене голодує, — міркувала вона з гордістю, — які все ж таки пристрасті! Чи здатний Сашук на таке високе почуття?» І вона занепокоєно поглядала на вгодованого Сашука, вигляд якого доводив, що любовні переживання не заважатимуть йому регулярно вводити до організму обіди й вечері. Коли Птибурдуков вийшов на хвилину з кімнати, вона навіть назвала Васисуалія «бідненьким». При цьому біля рота голодуючого знову з'явився бутерброд, але хворий знову не прийняв його. «Ще трохи витримки, — подумав Лоханкін, — і Птибурдукову не бачити моєї Варвари».

Він з задоволенням прислухався до голосів у сусідній кімнаті.

— Він помре без мене, — казала Варвара, — нам доведеться зачекати. Ти ж бачиш, що я зараз не можу піти.

Вночі Варвара бачила страшний сон. Зсохлий від високого почуття Васисуалій гриз білі остроги на чоботях військового лікаря. Це було щось жахливе. На обличчі лікаря був покірний вираз, як у корови, яку доїть сільський злодій. Остроги брязкали, зуби клацали. Від страху Варвара прокинулася.

Жовте японське сонце світило просто в вікна, витрачаючи всю свою силу на те, аби освітити такий дріб'язок, як гранчастий корок від пляшечки одеколону «Турандот». На цератовій канапі не було нікого. Варвара повела очима і побачила Васисуалія. Він стояв біля відчинених дверцят буфета, спиною до ліжка, і смачно плямкав. Від нетерпіння і жадібності він аж нахилявся, притупцював ногою у зеленій шкарпетці і, шморгаючи, посвистував носом. Спорожнивши високу банку консервів, він обережно зняв кришку з каструлі і заліз просто руками в холодний борщ, виловлюючи звідтіль шматки м'яса. Коли б Варвара спіймала чоловіка за таким ділом навіть у кращі дні їхнього шлюбного життя, то й тоді Васисуалію було б не з медом. Тепер же його долю було вирішено.

— Лоханкін! — сказала вона страшним голосом. З переляку голодуючий виронив з рук м'ясо, яке ляснуло знову у каструлю, здійнявши цілий фонтан з капусти і моркв'яних зірок. Жадібно завивши, Васисуалій кинувся на канапу, Варвара мовчки і швидко одягалася.

— Варваро! — сказав він в ніс. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдуков а? Відповіді не було.

— Вовчиця ти, — якось непевно проголосив Лоханкін, — тебе я зневажаю… До Птибурдукова ти йдеш від мене…

Та вже було пізно. Даремно Васисуалій канючив про любов і голодну смерть. Варвара пішла назавжди, волочачи за собою дорожний мішок з кольоровими рейтузами, фетровим капелюшком, фігурними флаконами і іншими предметами дамського вжитку.

І в житті Васисуалія Андрійовича настав період болісних дум і моральних страждань. Є люди, які не вміють страждати, якось у них це не виходить. А якщо вже вони й страждають, то намагаються зробити це якомога швидше і непомітно для сторонніх. Лоханкін же страждав відверто, велично, він хлебтав своє горе чайними склянками, він ніби насолоджувався ним. Велика туга давала йому можливість зайвий раз подумати про значення російської інтелігенції, а так само і про трагедію російського лібералізму.

«А може, так і треба? — міркував він. — Може, це спокутування і я вийду з нього очищеним? Чи не така доля всіх людей з тонкою конституцією, що стояли вище загалу? Галілей, Мілюков, А. Ф. Коні. Так, так, Варвара права, так треба!»

Душевна депресія не перешкодила йому, проте, дати в газету об'яву про здачу внайми однієї кімнати.

«Це все ж таки матеріально підтримає мене на якийсь час», — вирішив Васисуалій. І знову заглибився у туманні міркування про страждання плоті і значення душі як джерела прекрасного.

Від цих занять його не могли відірвати навіть рішучі вимоги сусідів гасити після себе світло у вбиральні. Через розлад почуттів Лоханкін щоразу забував це робити, що й викликало обурення економних пожильців.

А треба сказати, що мешканці великої комунальної квартири номер три, в якій проживав Лоханкін, вважались людьми примхливими і набули собі слави на весь дім частими скандалами і великими чварами. Квартиру номер три прозвали навіть «Воронячою слобідкою». Тривале сумісне життя загартувало цих людей, і вони не знали страху. Квартирна рівновага підтримувалася блокуванням поміж окремими мешканцями. Іноді пожильці «Воронячої слобідки» об'єднувалися всі проти якогось одного квартиранта. Такому квартирантові було непереливки! Навальна сила сутяжництва підхоплювала його, затягала до канцелярій юрисконсультів, вихором проносила через прокурені судові коридори і штовхала в камери товариських і народних судів. І довго ще поневірявся непокірний квартирант у пошуках правди, добираючись аж до самого всесоюзного старости товариша Калініна. До самісінької смерті такий квартирант сипатиме всілякими юридичними слівцями, яких набрався в різних «присутствених» місцях, говоритиме не «карається», а «наказуються», «не вчинок», а «дєяніє». Себе називатиме не «товариш Жуков», як йому належить називатися з дня народження, а «потерпіла сторона». Та найчастіше за все і з особливою насолодою він вимовлятиме вислів «подати