Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Утім, у ніч із 20 на 21 серпня Віктор Шако повернувся. О пів на третю ночі пілот виповз із сельви та почав кликати на допомогу. Вартові розбудили Джейсона, й усі разом вони притягли пілота на терасу.
Віктор народився в сорочці: після аварії Мі-17 чоловік відбувся переломом ребра та подряпинами. Гордонові Лі Куперу та Джиму Ломбарді пощастило менше. Значно менше.
CLXV
Вівторок, 21 серпня 2012-го, став особливим днем.
Спочатку один із мачігуенга, який перебирав золоті прикраси в пошуках даних Семеном констант, притягнув Джейсонові золотий ролик.
— Не зовсім схоже, там іще цятка та риска попереду. І наприкінці трохи є. Але частина ніби збігається, — винувато пояснював індіанець.
Вихопивши ролик, Джейсон помчав до Сьоми, що другий день поспіль відлежувався у котеджі.
Навіть під дією опіатів хлопець утямив, що перед ним постійна тонкої структури, записана однорядковим вісімковим дробом. Риска, схожа на недомальований знак інтеграла, схоже, слугувала розділювачем між цілою та дробовою частинами.
Не встигли росіянин із американцем усвідомити значення знахідки, як заявився ще один мачігуенга. Цього разу із золотою табличкою, на якій було витиснено вісімковий дріб.
На табличці стояло число 3454,116124674, яке після конвертації в десяткову систему давало величину 1836,1526675, котра з точністю до мільярдної долі відображала співвідношення маси протона та маси електрона.
Сьому ледь не розірвало від емоцій. Джейсон теж не стримував збудження.
— Чорт забирай, хлопче, скільки тобі платили у Швеції?
— Ну… в мене була стипендія.
— То скільки?
— 1200 євро на місяць.
— Я платитиму тобі 12000, якщо ти працюватимеш на мене.
Семен стримав посмішку та простягнув Джейсонові руку. Чоловік потиснув її. Усе хлопцеве єство палало.
Хай йому грець, він був готовий працювати безоплатно.
CLXVI
22 серпня 2012, 11:08 (UTC -5)
Паїтіті
Віктор Шако повернувся з вильоту о 9-й ранку, привізши трохи провізії та спеціальне замовлення Джейсона — електричне крісло-візок «iChair» для пересування надворі. Напхане різноманітними функціями, крісло більше нагадувало сидіння пілота сучасного винищувача, ніж інвалідний візок. Коштував «iChair» не дешево — 6000 євро, проте Х’юз-Коулман вважав його цінним капіталовкладенням.
Презентувавши подарунок Семенові, Джейсон усадовив його в крісло, повіз підземними коридорами та через якийсь час через один із виходів на північній стіні першого рівня Твердині викотив у ліс.
— Куди ми, Джейсоне? — запитав Сьома.
— Ти не бажаєш прогулятись? Освоїтися з новим транспортним засобом? Крім того, мені треба просто поговорити з тобою.
— Я давно хотів запитати, чому ви безперестану трощите граніт? — біль відступив, і Сьома почувався добре. — Навіщо вам стільки каміння?
— Це і камінь, і не камінь водночас.
Вони спинилися метрів за сто від Твердині, не заїжджаючи в джунглі. Х’юз-Коулман показав хлопцю, як повертати крісло. Хлопець і чоловік опинились обличчями до руїн.
— Тобто?
— Я видовбав з мурів Твердині перші зразки років вісім тому, бо вважав, що натрапив на унікальну сировину — невідомий матеріал із незвичайними властивостями. Каменоломень у сельві немає. Найближче місце, з якого теоретично можна видобути кам’яний блок такого розміру, — Джейсон показав рукою на перший-ліпший камінь зі стіни нижнього рівня, — лежить у Андах за триста кілометрів звідси. Поглянь на них: дві, дві з половиною, три тисячі тонн! Це поза межею раціональної інженерії. Хай якого захмарного розвитку сягне цивілізація, вона не здатна вправлятися з брилою, що важить, як… як… — чоловік затнувся, намагаючись дібрати влучне порівняння, — як сто літаків. Це безглуздо! Не на цій планеті та не з нашими фізичними законами. Я довго думав. Єдиний спосіб, який зміг собі уявити для будівництва таких стін, полягав у тому, що мегаліти не висікали та не перетягували. Їх виготовляли на місці. Будівничі Паїтіті виліплювали їх чи, якщо хочеш, виплавляли. Інакше кажучи, ці люди вміли робити суміш, яка, застигаючи, перетворювалася на камінь. Я в це вірив і сподівався знайти секрет.
— Як бетон, — подумавши, вставив Сьома.
— Ага. Тільки це не бетон. Що більше зразків я діставав, то більше переконувався — мегаліти таки висікали.
— Але де?
— Метт Подольськи, геолог, проаналізував склад і зробив висновок, що не знає походження каменів.
— То вони… звідти? — і вірячи, й не вірячи самому собі, хлопець тицьнув пальцем у небо.
— Ні. Якби брили були позаземного походження, Метт визначив би. Все, що прилітає до нас «звідти», має конкретні характеристики. Камені Паїтіті не є екстраординарними з точки зору геологічної будови, проте вони по-своєму унікальні: до цього часу нічого подібного нам не знаходилося ні на планеті, ні за її межами. Метт припускає, що порода, з якої вирубували мегаліти, належить девонському[168] періодові, цебто її вік нараховує 400 мільйонів років, а тому гіпотетично такі пласти залягають десь дуже глибоко під поверхнею Землі.
«400 мільйонів років!» — Сьома тихо присвиснув.
— І ось, — правив далі Джейсон, — під час одного з експериментів над зразками ми виявили… ми, — сивочолий став затинатися й зазвучав, як подряпана платівка, — аналізуючи зразки, мої хіміки стикнулися з дечим… незвичайним… неймовірним… я б навіть сказав: фантастичним. Із чимось, що абсолютно не вписувалось у сучасне бачення світобудови.
Росіянин зрозумів, що не дихає, лише тоді, коли серце боляче смикнулося. Хапнувши повітря, він одним махом випалив:
— Що то було, Джейсоне?
Джейсон стрепенувся.
— Бачиш оту сіру глиняну формацію, схожу на видовжену купку слонячого лайна? — Конічна сіро-коричнева споруда, що виступала із землі за три метри від Семенового візка, більше скидалася на печерний сталагміт, одначе Сьома не став прискіпуватися до порівняння — місцями оповідач із Джейсона був нікудишній. — Це термітник.
Термітник здіймався в колі чистої землі на метрів півтора у висоту. Трава не росла за крок до його шкарубких попелястих боків.
Росіянин кивнув. Сивочолий продовжив.
— Великий, майже як людина на зріст, еге ж? Він, певно, вдвічі старший за тебе, Семене. Термітник збудовано із глини, піску, перетравленої целюлози, шматків деревини тощо. Усе це скріплено слиною й випорожненнями термітів-робітників. Окремі бувають такі міцні, що їх не зруйнувати, навіть в’їхавши на повній швидкості вантажівкою. Обивателеві може здатися, що термітник порожній, але це не так. На відміну від мурах терміти намагаються не контактувати з повітрям: вони вразливі до сонячного світла, а їхня кутикула[169] надто тонка, щоб утримувати вологу. Якщо термітам треба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.