Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

кудись дістатись, їм легше прокопати тунель, ніж іти відкритою місцевістю. Зовні термітники виглядають як мертві, проте там, усередині, вирує життя. — Джейсон відійшов на кілька кроків і присів коло глиняного конуса. Дістав із кишені кулькову ручку, встромив її в термітник і заходився безжально розколупувати стіну. Через хвилину на його долоні опинилося кілька розтертих шматків, серед яких копошилися білі робітники — крихітні істоти зі схожою на перлину сферичною голівкою без очей і тендітними, майже прозорими лапками. Джейсон показав уміст долоні Семену. — Бачиш? — Між тим навколо утвореної пробоїни завирувала робота. Назовні вилізло із півсотні солдатів. Вони мали подібне до робітників тіло (не довше ніж 10 мм), але значно більшу голову, увінчану гіпертрофованими щелепами. Солдати вишикувалися фалангою, налаштовані відбити напад будь-якого ворога, поки робітники квапливо лататимуть дірку. Ворога, звісно, не знайшлося, та солдати й без того були приречені: після поновлення стіни воїни не зможуть повернутись у термітник і загинуть на сонці. — Тобі відоме його справжнє призначення?

— Кого? Термітника?

— Так.

Сьома заперечно похитав головою. Сивочолий струснув термітів із долоні.

— Терміти не живуть у термітниках. Насправді, крім робітників і солдатів, ти нікого в цьому конусі не знайдеш. Запаси їжі, личинки, королева колонії, інші репродуктивні особини — вони всі не тут.

— А де?

Х’юз-Коулман опустив указівний палець.

— Під землею. Термітник — це надбудова, що захищає підземне гніздо. Він уберігає гніздо від тварин, що можуть ненароком наступити й провалитись або ж навмисно підкопати колонію.

Відверто кажучи, Сьомі було начхати на термітів. Він ледь не божеволів через інше — Джейсон не розповів, що дивного в зразках із мегалітів.

— Джейсоне, скажіть, що в тих каменях!

На диво, сивочолий не примусив себе впрошувати.

— Окремі уламки стіни змінювали вагу.

— Що? — зморщив лоба хлопець. — Як це? Вони ставали невагомими? Маса не може змінюватись.

— Ні. Камені змінювали вагу інших об’єктів. Принаймні так це виглядало спочатку. Ми вимірювали вагу зразків за допомогою електронного пристрою, коли виявили, що вага одних і тих самих уламків, зважених двічі, разюче розходиться. Спершу вирішили, що щось негаразд із вагівницею, та замінили її. Одначе вже через день невідповідність стала помітною навіть без вимірювальних пристроїв. Наприклад, лаборант після зважування фіксував у журналі, що в коробці 760 грамів породи, а носій-мачігуенга ледве втримував ящик обома руками. Варто було піднести зразок до шальок вагівниці, як він парадоксальним чином утрачав у вазі. — (У цьому місці росіянин недовірливо скривився). — Тоді ми очистили лабораторію, викинули все зайве, залишивши тільки ваги, понаставляли купу сенсорів. Я вибрав один зі зразків, який поводився дивно, і…

— І?

— Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання. — Джейсон підійшов до Семена впритул, заступивши термітник. — І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що було поряд із вагами. Я наказав повернути до лабораторії всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, дослідні зразки — та вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причину. Нею виявився гладенький чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче попорпавшись, я відшукав іще двійко менших: один — як ґудзик, інший — не більший за горошину. Ці камінці, лежачи поряд із вагами, впливали на все, що зважували, так, що воно ставало легшим.

— Камені зменшували вагу інших каменів? — Bullshit. Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневажливу посмішку.

— Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалася, — Джейсон змахнув рукою, ніби манячи хлопця, й відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.

Семенів борлак смикнувся.

— На гравітацію?

— Так.

— Я не вірю вам.

— Я знав, що ти не повіриш, — сивочолий усміхався. — Мабуть, знову думаєш, що я божевільний, — він нахилився, встромив руку до кишені за спинкою крісла та витягнув звідти дванадцятифунтове[170] гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що затонуло біля берегів Сицилії років двісті тому, — і він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку. Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному місці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра чи вказував на належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро поміщалось у долоні, щоправда, Сьомі доводилося напружувати руку, щоб утримувати його. — А тепер візьми ось це, — Джейсон дістав з кишені джинсів камінець… такий самий чорний, як і ядро, та завбільшки з гусяче яйце, й поклав його в іншу Семенову долоню.

Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок відшліфованої скелі.

— Це він? — самими губами запитав Сьома.

— Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.

Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. За секунду він може впевнитися, що Джейсон — закінчений шизофреник, і тоді… Але в тому й проблема: він тупо не знав, що тоді.

Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву, в якій лежав камінець, під правою, і тієї миті:

— О, блін… FUCK!!!

«Або ми обоє шизофреніки, або я сплю, або я обдовбався в гівно, або…»

Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи передпліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він тримає на руці більярдну кулю, а згодом іще легше — порожнисту дитячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного та середнього пальців, і… майже не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилася повітрям.

Потому він обхопив шерехате ядро всією долонею та прибрав камінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.

Хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка та простежив, як той падає. Нічого незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його та, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував камінець над ядром. Снаряд поважчав, одначе не набагато. У такому положенні пропорційного зростання ваги не відбулось.

«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Семен. — Це просто фокуси та нічого більше. Сприймай усе критично та не вір тому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити… гм-м… це може бути… магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»

Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик до снаряда збоку. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок до ядра упритул, але той