Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:

"Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.

Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе

Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.

Г. П. Г."

У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: "тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю". Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.

Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.

У головi моїй було метушливе безладдя.

Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?

I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк — дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.

Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..

I що означають цi букви — Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).

Але в листi стоїть "ми". Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — "Г", "П", "Г". I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?

Не зупиняючись, я ще i ще раз перечитував листа. I нiчого не змiг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навiть якщо це жарт — тим бiльше.

Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi клаптички i, їдучи, потроху викинув по дорозi.

Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.

До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механiчно крутили педалi, а кермо само собою звертало у бiк Вовчого лiсу. I я незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав: "Чого це я сюди iду? Адже у листi сказано — о дев'ятнадцятiй. I якщо я приїду ранiше, може, це пошкодити спразi — хто його зна".

Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину — наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати, що й не збирався iхати в лiс.

"Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних", — вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках — дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.

Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi "Москвича" з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:

— О! Ану подерж менi отут трохи.

Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.

— Спасибi! — сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:

— Темна вода во облацех.

I усмiхнувся.

Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.

Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.

"Може, це пiп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. "Г. П. Г." "П. Г." — це може бути "пiп Георгiй" — абсолютно. А "Г." Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть — "Гаврилiвна". I це вони хочуть заманити мене до лiсу i… вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно…"

У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже бiля води. Пiд соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селi. Таких сортiв яблук, як у неї, не було нi в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.

Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась: